МАТЕРІАЛИ ДО ГЕНЕАЛОГІЇ РОДУ ТОБІЛЕВИЧІВ (ТУБІЛЕВИЧІВ)

http://tubielewicz.blogspot.com/

Rodzina Tubielewicz

POL COA Bawola Głowa.svg

БУЙВОЛОВА ГОЛОВА (BAWOLA GLOWA)

ШЛЯХЕТСЬКИЙ ГЕРБ РОДУ ТУБІЛЕВИЧІВ

POL COA Wieniawa.svg

ВЕНЯВА (WIENIAWA)

ШЛЯХЕТСЬКИЙ ГЕРБ РОДУ ТУБІЛЕВИЧІВ

POL COA Krzywda.svg

КРЖИВДА (KRZYWDA)

ШЛЯХЕТСЬКИЙ ГЕРБ РОДУ ТУБІЛЕВИЧІВ

Herb Pomian.svg

ПОМЯН (POMIAN)

ШЛЯХЕТСЬКИЙ ГЕРБ РОДУ ТУБІЛЕВИЧІВ

POL COA Trzywdar.svg

ТРЖИВДАР (TRZYWDAR)

ШЛЯХЕТСЬКИЙ ГЕРБ РОДУ ТОБІЛЕВИЧІВ

РОДОСЛОВНА ІВАНА ТОБІЛЕВИЧА (КАРПЕНКА-КАРОГО)

Початки родуяк полюбляють говорити генеалогиколи їм сказати більше нічогогубляться у мороці часу. Але певні дані таки дійшли до наших часів.

Існує така думка, що прізвище Тобілевич (за давніми паперами - Тубілевич) походить від слова "тубілець" - "корінний мешканець певної землі, території, місцевості". Шляхетська нобілітація роду Тобілевичів та отримання родом герба від польського короля, найімовірніше, сталися ще близько 1563 року.

У надзвичайно цінній книзі дослідника театру, кандидата філологічних наук Леоніда Стеценка (1914-1986) "I. Карпенко-Карий (I. К. Тобiлевич). Життя i творча діяльність" (Київ, 1957) на сьомій сторінці знаходимо такі відомості:

"Рід Тобілевичів належав колись до багатих і знатних фамілій польської шляхти, але ще десь у другій половині XVIII ст. несподівано збіднів".

Український мистецтвознавець та літературознавець Вадим Скуратівський у своєму тексті до кінофільму режисера Сергія Маслобойщикова "Дві сім’ї. Тобілевичі і Тарковські" (випуск 2000 року) дає нам наступну інформацію:

"І от, у минулому (ХІХ) столітті, власне, десь в останню його третину, десь на Єлизаветградщині (тепер, чомусь, Кіровоградська область), власне, жили - діяли два "клани", зовсім поряд, дві "фамілії" українського шляхетства - Тобілевичі і Тарковські. Ну, Тобілевичі - саме ім’я їх засвідчує, що вони місцеві, "тубільні". І з другого боку, Тарковські, вони вважали, що вони походять від шамхала, від дагестанського князя з Тарків - Тарковського. Але насправді, як потім виявилося, вони походять від українських, білоруських, а чи там литовських татар-шляхтичів, які тут жили десь впродовж чи не в останні пів-тисячоліття. І ці клани, вони жили поряд, і ми не будемо зупинятися на їхніх конкретних - біографічних, сказати б династичних, фамільних, кланових зв’язках. Були і шлюби, були, напевне, і романи (...)".

Сучасний київський режисер Василь Вітер у своїй телевізійній програмі "Іван Карпенко-Карий. Тобілевич" з авторського телециклу "Василь Вітер. Ретроспектива" доповнює цю інформацію новими архівними подробицями:

"Іван Тобілевич - це справжнє ім’я Карпенка Карого. Карпенко-Карий - це його псевдонім. Він народився в сімї збіднілого шляхтича. Оцю Грамоту - шляхти, шляхтича, і звання саме шляхтича предки Івана Тобілевича отримали від Короля Польського Сігізмунда. Але це звання не було підтверджено - дворянин або шляхтич, що тотожно одне і тому, були не підтверджені за часів правління Катерини Другої. І під час колонізації українських земель, якраз у розписах, Тобілевичі були просто вільними громадянинами або просто - міщанинами..." (кінець цитати з телепередачі).

Підготував Богдан Тобілевич,

Почесний літописець Українського козацтва

РОДИНА ТОБІЛЕВИЧІВ ТА УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Дело о дворянстве рода Тобилевичей [Текст] / Російський державний історичний архів. - м. Санкт-Петербург, Російська Федерація. - Фонд № 1343 "Департамент Герольдии Правительствующего Сената". - Опис № 30 "1813-1894 гг. О сопричислении к дворянскому состоянию. Литеры "Т-У". - Справа № 1716. 

Списокъ землевладельцевъ Александрійскаго уезда [Текст]. - Александрія: Типографія Ф. Х. Райхельсона, 1896. - С. 47.

О назначении усиленной пенсии бывшему помощнику Александрийского уездного исправника отставному надворному советнику Тобелевич [Текст] // Государственный Архив Российской Федерации (город Санкт-Петербург). - Фонд № 102 «Департамент полиции Министерства Внутренних Дел». - Опись № 17 «1-е делопроизводство. 1897 г.». - Архивное дело № 615.

Саксаганський, Панас. Театр і життя [Текст]: Мемуари / Панас Саксаганський. - Харків: Видавництво "Рух", 1932. - Розділ ХХХ.

Тобілевич, Богдан. Панас Карпович Саксаганський. 1859-1940 [Текст]: Життя і творчість / Богдан Тобілевич. - Київ: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1957. - 328 с.: іл.

Тобілевич, Софія. Мої стежки і зустрічі [Текст] / Софія Тобілевич. - Київ: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1957. - 476 с.: іл. - С. 363.

Спогади про Панаса Саксаганського [Текст]: Збірник / Упорядкування, вступна стаття, примітки кандидата мистецтвознавства Р. Я. Пилипчука. - Київ: Мистецтво, 1984. - 190 с. - С. 86, 93, 187.

Тобілевич, Назар. Невідомі факти з історії роду Тобілевичів [Текст] / Назар Тобілевич, внук І. К. Тобілевича (Карпенка-Карого) // Українська культура. - Київ, 1995. - № 11-12. - С. 16-17. - Рубрика "До 150-річчя від дня народження Івана Тобілевича (Карпенка-Карого)".

Ярош, Віктор. Звідки Карий? [Текст] / Віктор Ярош // Степ. Літературно-мистецький та громадсько-публіцистичний журнал. - Кіровоград, 1996. - № 1 (4). - С. 19-21. - Рубрика "Краєзнавство".

Ярош, Віктор. "Підписав сам суперетендант Савостьян Подлевський"... [Текст] / Віктор Ярош // Степ. Літературно-мистецький та громадсько-публіцистичний журнал. - Кіровоград, 1996. - № 1 (4). - С. 21-23. - Рубрика "Краєзнавство".

Тобілевич, Назар. Звідки єсьм, роде Тобілевичів? [Текст] /  Назар Тобілевич, внук І. К. Тобілевича (Карпенка-Карого) // Степ. Літературно-мистецький та громадсько-публіцистичний журнал. - Кіровоград, 1996. - № 1 (4). - С. 23-24. - Рубрика "Краєзнавство".

Тобілевич, Іван. Духовний заповіт Івана Тобілевича (Знайдений В. Биковим) [Текст] / Іван Тобілевич // Степ. Літературно-мистецький та громадсько-публіцистичний журнал. - Кіровоград, 1996. - № 1 (4). - С. 24-27. - Рубрика "Краєзнавство".

Биков, Віктор. Хутір Надія: таємниці і явне [Текст] / Віктор Биков, старший науковий працівник музею-заповідника Хутір Надія // Степ. Літературно-мистецький та громадсько-публіцистичний журнал. - Кіровоград, 1996. - № 1 (4). - С. 28-30. - Рубрика "Краєзнавство".

Босий, Павло. То яким же був Трживдар? [Текст] / Павло Босий (м. Кіровоград) // Степ. Літературно-мистецький та громадсько-публіцистичний журнал. - Кіровоград, 1996. - № 2-3 (5-6). - С. 53-54. - Рубрика "Спочатку виступив "Степ"...".

Біланюк, Ю. Ф. Театральна Олександрія [Текст]: Історико-краєзнавчий нарис / Ю. Ф. Біланюк, А. І. Кохан. - Олександрія: ДП «Друкарня «Діа-Плюс» ВАТ «ОФДП», 2002. - С. 05, 07, 08, 09, 10, 12, 13, 21, 22, 23, 24, 34, 42.

Кохан, А. Стара Олександрія в листівках і фотографіях [Текст]: / А. Кохан, Л. Сурженко. - Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2007. - 52 с. - С. 17.

Тобілевич, Валентина. Родинне гніздо Кардасевичів-Тарковських [Текст] / Валентина Тобілевич // Народне Слово. - Кіровоград, 2007. - 08 червня.

Аноко, Т. Жизненные пути Анны Тобилевич [Текст] / Т. Аноко // Городской курьер. - Олександрія, 2008. - 25 вересня. - № 39 (631). - С. 03. - Рубрика "Заслуженные александрийцы".

Аноко, Тамара. Дорогие мои александрийцы [Текст]: журналистские зарисовки / Тамара Аноко. - Киев: Украинский Клуб, 2009. - С. 28-31. - Раздел "Жизненные тропы Анны Тобилевич". 

Тобілевич, Валентина. Кардашевичі, Тарковські, Тобілевичі... [Текст] / Валентина Тобілевич // Народне Слово. - Кіровоград, 2011. - 17 листопада.

Кохан, А. Корифеї українського театру на олександрійській сцені [Текст] / А. Кохан // Городской курьер. - Олександрія, 2011. - 15 грудня. - № 51. - С. 05. - Рубрика "До 130-річчя українського театру".

Кохан, Анатолій. Корифеї українського театру на олександрійській сцені [Текст] / Анатолій Кохан // Городской курьер. - Олександрія, 2011. - 22 грудня. - № 52. - С. 05. - Рубрика "До 130-річчя українського театру".

Тобілевич, Валентина. Де об'єдналися два великих роди [Текст] / Валентина Тобілевич // Народне Слово. - Кіровоград, 2012. - 08 листопада.

Чернецький, Євген. Тобілевичі [Текст] / Євген Чернецький, кандидат історичних наук, генеалог // День. Щоденна всеукраїнська газета. - Київ, 2012. - 16-17 листопада. - № 209-210. - С. 15. - Рубрика "Суспільство".

Олександрійський театр [Текст] // Народне Слово. - Кіровоград, 2013. - 21 березня. - С. 06.

Тобілевич, Богдан. Кіровоград чи Тобілевичі? [Текст] / Богдан Тобілевич // Народне Слово. - Кіровоград, 2013. - 04 липня. - № 27 (3097). - С. 05. - Рубрика "Поговоримо про...".

 Підготував Богдан Тобілевич,

Почесний літописець Українського козацтва

ЯКОЮ Ж БУТИ НАЗВІ МІСТА: КІРОВОГРАД ЧИ ТОБІЛЕВИЧІ?

Упродовж останніх семи десятиліть постійно ведуться розмови та громадські обговорення про перейменування нашого обласного центру - Кіровограда. Одним з варіантів нової назви міста є Тобілевичі, а області - Тобілевицька.

Отже, саме таким чином буде увічнена наша пам'ять про видатних земляків, представників родини Тобілевичів - братів Івана Карпенка-Карого, Миколу Садовського, Панаса Саксаганського та сестру Марію-Садовську Барілотті.

Саме вони - нащадки старовинного українського шляхетського роду - стали корифеями новітнього українського національного класичного професійного театру, який засновано 1882 року в місті Єлисаветграді (зараз Кіровоград).

У статті працівника обласного краєзнавчого музею Костянтина Васильовича Шляхового "Топонімічна політика української міської влади у період німецької окупації Кіровограда 1941-1943 рр." читаємо наступні відомості:

"Дивно, але зберегло назву і саме місто, хоча були спроби його перейменування. Саме у 1941 р. вперше виникла пропозиція назвати Кіровоград Тобілевичами, про що писалося тоді на шпальтах газети "Український голос". Німецька влада в основному була байдужа до назв, аби тільки вони не рекламували більшовицьких вождів. Адже у цьому випадку вони не погодилися на перейменування. Німців вдовольняла фонетична звучність назви Кіровоград і вони затулили очі на її походження. Та й називати давнє місто на сільський кшалт, ще й не місцевий, а якийсь поліський, якщо не сказати білоруський за лексичною моделлю, було очевидно недоречно. Як бачимо, магія назви Кіровоград діє не тільки на комуністів, а й на їх запеклих ворогів" (кінець цитати з вказаної розвідки).

У 1946 році український поет Іван Хоменко (видатний земляк з села Зелене Петрівського району Кіровоградської області) подав до редакції видавництва художньої літератури "Дніпро" збірку власних сонетів "Моя Тобілівщина".

До збірки сонетів поет додав свого листа на адресу Центрального Комітету Комуністичної партії (більшовиків) України, запропонувавши у ньому владі офіційно перейменувати обласний центр - Кіровоград на місто Тобілевичі.

У наші часи ідею перейменування обласного центру на Тобілевичі  активно відстоювали відомий український поет з Канади пан Яр Славутич (Григорій Михайлович Жученко) та бувший Голова Національної спілки письменників України (1986-2001), Герой України (2009) Юрій Михайлович Мушкетик.

Військова козацька старшина та весь особовий склад Громадської організації Олександрійського крайового козацького товариства "Козацький Звичай" у свою чергу також виступає за перейменування Кіровограда на Тобілевичі.

Якщо державна влада та громада спільно візьмуться вирішити питання про перейменування обласного центру на місто Тобілевичі, то нам за це будуть глибоко вдячні наступні покоління патріотів нашої землі - Тобілевиччини.  

Богдан Тобілевич,

Почесний літописець Українського козацтва

На малюнку: шляхетський герб роду Тобілевичів "Трживдар", який було надано предкам за бойові звитяги та героїчні вчинки у військових походах.

http://historical-club.org.ua/istoriya-ukrayini/ukrayinska-nezalezhna-derzhava/534-yakoyu-zh-buti-nazvi-mista-kirovograd-chi-tobilevichi.html

Перейменування Кіровограда в Тобілевичі

КІРОВОГРАД ЧИ ТОБІЛЕВИЧІ?

Упродовж останніх двох десятиліть постійно ведуться розмови та громадські обговорення про перейменування нашого обласного центру - Кіровограда. Одним з варіантів нової назви міста є Тобілевичі, а області - Тобілевицька.

Отже, саме таким чином буде увічнена наша пам'ять про видатних земляків, представників родини Тобілевичів - братів Івана Карпенка-Карого, Миколу Садовського, Панаса Саксаганського та сестру Марію-Садовську Барілотті.

У статті кіровоградського історика та краєзнавця Костянтина Васильовича Шляхового "Топонімічна політика української міської влади у період німецької окупації Кіровограда 1941-1943 рр." читаємо такі відомості:

"Дивно, але зберегло назву і саме місто, хоча були спроби його перейменування. Саме у 1941 р. вперше виникла пропозиція назвати Кіровоград Тобілевичами, про що писалося тоді на шпальтах газети "Український голос". Німецька влада в основному була байдужа до назв, аби тільки вони не рекламували більшовицьких вождів. Адже у цьому випадку вони не погодилися на перейменування. ...Як бачимо, магія назви Кіровоград діє не тільки на комуністів, а й на їх запеклих ворогів". 

У 1946 році український поет Іван Хоменко (видатний земляк з села Зелене Петрівського району Кіровоградської області) подав до редакції видавництва художньої літератури "Дніпро" збірку власних сонетів "Моя Тобілівщина".

До збірки сонетів поет додав свого листа на адресу Центрального Комітету Комуністичної партії (більшовиків) України, запропонувавши у ньому владі офіційно перейменувати обласний центр Кіровоград на місто Тобілевичі.

У наші часи ідею перейменування обласного центру на Тобілевичі  активно відстоювали відомий український поет з Канади пан Яр Славутич (Григорій Михайлович Жученко) та колишній голова Національної спілки письменників України (1986-2001), Герой України (2009) Юрій Михайлович Мушкетик.

Якщо державна влада та громада спільно візьмуться вирішити питання про перейменування обласного центру на місто Тобілевичі, то нам за це будуть глибоко вдячні наступні покоління патріотів нашої землі - Тобілевиччини.  

Богдан Тобілевич

Джерело тексту: газета обласної ради та обласної державної адміністрації "Народне Слово" (місто Кіровоград) за № 27 (3097) від 04 липня 2013 року.

ПАТРІОТ УКРАЇНИ ТОБІЛЕВИЧ МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ

Видатний громадський діяч українського націоналістичного руху в еміграції.

Народився 1897 року. Син видатного українського актора та режисера Тобілевича Миколи Карповича (Садовського).

У 1917 році закінчив Єлисаветградське юнкерське кавалерійське училище.

Останнє військове звання у Російській Імператорській Армії - прапорщик.

Із 30 квітня 1918 року по 20 листопада 1918 року - молодший старшина кінного дивізіону при Головному управлінні Генерального штабу Армії Української Держави Гетьмана України Павла Скоропадського.

Із 20 листопада 1918 року по 05 лютого 1919 року - командир сотні кінно-гонецького полку Головного управління Генерального штабу Армії Української Держави Гетьмана України Павла Скоропадського.

Із 05 лютого 1919 року по 20 квітня 1919 року - командир сотні Лубенського кінного полку Дієвої Армії Української Народної Республіки.

Із 20 квітня 1919 року по 07 червня 1919 року - старшина для доручень командувача Східного фронту Дієвої Армії Української Народної Республіки.

Із 07 червня 1919 року по 30 квітня 1919 року - командир сотні 2-ого кінного полку імені Максима Залізняка Дієвої Армії Української Народної Республіки.

Із 30 квітня 1920 року по 10 липня 1920 року - молодший старшина 2-го Галицького кінного полку Української Галицької Армії.

Із 10 липня 1920 року по 06 листопада 1920 року - старшина для зв'язку при військових частинах Польської армії.

Із 06 листопада 1920 року по __ січня 1921 року - молодший старшина 3-го генерал-квартирмейстерства Генерального штабу Дієвої Армії Української Народної Республіки.

У 1921 році йому було надано спеціальне військове звання підполковник Дієвої Армії Української Народної Республіки.

04-21 листопада 1921 року брав активну участь у Другому Зимовому поході. Згодом жив на еміграції у Речі Посполитій Польській.

Із 12 листопада 1925 р. по 03 лютого 1929 р. - засновник та провідний член Громадсько-політичної організації "ЛУН (Легія Українських Націоналістів)".

Із 03 лютого 1929 року та до смерті - Дійсний член Громадської організації "ОУН (Організація Українських Націоналістів)", м. Прага (Чехословаччина).

Із січня 1942 р. по січня 1942 р. - Голова Правління Громадської організації "Київське міське культурно-просвітницьке товариство "Просвіта" (м. Київ). 

Помер славний український патріот та громадський діяч 18 грудня 1963 року в місті Празі - столиці ЧССР (Чехо-Словацької Соціалістичної Республіки). 

Микола Миколайович Тобілевич був похований на кладовищі міста Праги, де за його скромною могилою доглядають українська діаспорна громада та представники громадських національно-патріотичних організацій українців.

Підготував Богдан Тобілевич,

Почесний літописець Українського козацтва

На фотознімку: сидять зліва направо співзасновники та активні члени Легії Українських Націоналістів Микола Сціборський (засновник та найперший Голова Проводу Легії Українських Націоналістів), Микола Тобілевич (герой статті), Т. Пасічник - Тарнавський, Леонід Костарів, Максим Загривний.

СТОРІНКИ З ЖИТТЯ ПЕДАГОГА АННИ ТОБІЛЕВИЧ

Яскравою сторінкою в історії нашого краю є діяльність Олександрійського підпілля під час німецько-фашистської окупації, активною учасницею якого була й моя двоюрідна бабуся по лінії батька Анна Михайлівна Тобілевич.

Родинні перекази свідчать про те, що нашим далеким родичем є видатний український драматург та режисер Іван Карпович Тобілевич (1845-1907), який писав свої літературні твори під псевдонімом - Іван Карпенко-Карий.

Рідний онук драматурга - завідуючий Державним заповідником-музеєм "Хутір Надія" Андрій Юрійович Тобілевич (1905-1979) - свого часу надсилав й передавав Ганні Михайлівні видання про корифеїв українського театру.

Анна Михайлівна народилася 17 березня 1921 року в містечку Олександрії Херсонської губернії (зараз - Кіровоградської області) у родині робітника. За національністю - українка. Громадянка України з 24 серпня 1991 року.

Батько Анни Михайлівни - Михайло Мартинович Тобілевич (1880-1965) - свого часу мав приватну столярну майстерню та займався виготовленням побутових виробів з дерева, які були тоді популярні серед населення.

У приватному архіві автора цієї статті збереглися старі фотографічні знімки Михайла Мартиновича у колі сім'ї - поважний громадянин нашого міста, гарний та люблячий сім'янин, людина типово української зовнішності. 

Мати Анни - Оксана Юхимівна Тобілевич (відомо те, що її дівоче прізвище було Куколова) - померла 08 жовтня 1933 року від сипного тифу, маючи лише 35 років. Отож батько одружився вдруге - на дівчині з села Щасливе.

Після закінчення з відзнакою семирічної школи № 6 та Олександрійської педагогічної школи Анна Тобілевич працювала за направленням вчителем української мови у школах Овідіопольського району Одеської області.

У 1940 році вступила у Кременецький учительський інститут на факультет української філології, де її обрали до складу комітету комсомолу інституту. Вона відповідала за військово-фізкультурну роботу й курси медсестер.

Анна також вчилася на курсах медсестер запасу - й подібна підготовка тоді була не випадковою. На третій день після початку війни усіх студентів евакуювали у Вінницьку область, звідки вона приїхала в Олександрію.

Анна, щоб якось вижити в умовах німецької окупації, влаштувалася в артіль "Хімпраця" різноробочою. А незабаром вона познайомилася з групою людей, які розгорнули боротьбу з фашистами доступними для них засобами.

Навесні 1942 року вона стала активною учасницею Олександрійської міської підпільно-диверсійної організації - усі відповідальні завдання, які поступали їй, вона виконувала добросовісно, як й кожну справу, за яку бралася.  

Працюючи технічкою на німецькому збройному складі при таборі трофеїв (був на території колишньої в'язниці міста), вона на собі виносила зброю та передавала її олександрійським підпільникам для місцевих партизан.

Я добре пам'ятаю: коли ми продавали родинну садибу по вулиці Гайдара в місті Олександрії, то у стіні старої хати нові господарі знайшли пістолет у дуже гарному стані - захований свого часу ще Анною Михайлівною.

12 серпня 1942 року була заарештована за доносом зрадника німецькою жандармерією. Анна цілих дванадцять діб просиділа в одиночній камері, але мужньо терпіла допити (про це згадували очевидці тих подій війни).

23 вересня 1942 року, фашистські кати, так нічого від неї й не добившись, перевезли її до Кіровоградського СД, а після вісімнадцяти днів тортур в одиночній камері вони перевели Анну до Кіровоградської в’язниці.

Однак ніякі тортури та знущання німецьких загарбників так й не змогли зламати мужність та стійкість ще зовсім молодої олександрійської дівчини Анни Тобілевич - патріотки та свідомої громадянки своєї Вітчизни. 

Наприкінці вересня 1943 року Анну Тобілевич та інших в'язнів відправили до Німеччини, але у місті Брауншвейгу вона втекла та пристала до ешелону, яким відправлялася молодь для примусових робіт гостарбайтерами.

Разом з іншими вона була привезена до міста Шикдильгайм (в Ельзасі) на фабрику "Комесса", а з місцевої біржі праці її відправили до господарів Венигер у місто Штрасбург для домашньої роботи та праці у пральні.

Наприкінці літа 1944 року, коли її господарі вирішили евакуюватися у тил Німеччини, Анна з дівчиною - своєю співробітницею втекли до селища Обергаузберген та стали на сільгоспроботи до багатого селянина Бенц.

Залишалися тут недовго - почався відступ німців й дівчата перебралися ближче до росіян. Кілька днів залишалися у ельзасців, поки не дісталися до російського табору. Однак табір збиралися евакуювати до Німеччини.

Усі через це розбіглися по місцевих лісах, посадках та глибоких ярах. Вони ховалися там аж до 23 листопада 1944 року, коли сюди підійшли війська союзників та звільнили територію від німецько-фашистських частин.

Була тоді серед звільнених й наша Анна Тобілевич зі своєю подругою по нещастю. А уповноважені представники від радянського уряду через місяць евакуювали дівчат у глибинку Франції, до невеликого містечка Куїза.

Згодом майже рік Анна Тобілевич працювала медсестрою медичної частини з репатріації радянських громадян на їхню Батьківщину. Вона у числі інших медпрацівників супроводжувала санітарний ешелон з міста Торгау.

У жовтні 1945 року вона повернулася до міста Олександрії та продовжила навчання у Кременецькому учительському інституті. Під час екзаменів там вона захворілацілий рік дуже боліли ноги - не відпускало пережите.

У 1947 році вона вступила на ІІІ курс Львівського державного педагогічного інституту на факультет російської філології, а також одночасно працювала викладачем української мови та літератури в СШ № 57 у місті Львові.

У моєму приватному архіві зберігається кілька фотографій цього періоду - на одній з них Анна Михайлівна серед учнів початкових класів у львівській школі, на іншому знімку - очевидно, серед своїх друзів та колег-вчителів. 

Однак суттєве погіршення стану здоров’я потребувало зміни клімату, і Анна терміново переїхала до міста Ленінабад, де працювала учителем російської та іноземної мов, також закінчила Ленінабадський педагогічний інститут. 

У 1951 році вона повернулася на постійне проживання до нашого міста, де шістнадцять років пропрацювала викладачем української мови та літератури Олександрійського педагогічного училища імені В. О. Сухомлинського.

Після свого виходу на пенсію вона продовжувала брати активну участь у військово-патріотичному вихованні учнівської та студентської молоді міста, постійно відвідувала урочисті заходи з відзначення Великої Перемоги.

У 1985 році, з нагоди державного відзначення 40-річчя перемоги нашого народу над німецько-фашистськими загарбниками у Вітчизняній війні 1941-1945 років, була нагороджена орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.

Вона була частим гостем на відкриттях краєзнавчих музеїв, які створювала ветеран Великої Вітчизняної війни, Почесний громадянин міста Олександрії, Відмінник народної освіти України Антоніна Тимофіївна Криуленко.

Брала також активну особисту участь у роботі ветеранського жіночого клубу "Чарівність", який діє при Олександрійській центральній міській бібліотеці імені О. Пушкіна Олександрійської централізованої бібліотечної системи.

Останні роки життя вона дуже часто хворіла, але продовжувала цікавитися життям міста та держави. Померла 08 лютого 2011 року в місті Олександрії Кіровоградської області, була похована у мікрорайоні "Новопилипівський".

Саме такі патріоти, як Анна Тобілевич, своєю активною підпільною роботою у роки Другої Світової війни наблизили Велику Перемогу над німецько-фашистськими загарбниками та забезпечили наше життя під мирним небом.

Підготував Богдан Тобілевич,

Почесний літописець Українського козацтва

ГЛУБИННЫЕ ПРИЧИНЫ ПРОИСХОДЯЩЕГО НА УКРАИНЕ 

Евгений Галицкий. 23 декабря 2013. 5

(...) Это уже наследники обедневших польских шляхтичей Тобилевичей, вынужденных в ХVII веке перебраться на малороссийские земли, находившиеся в те годы в составе Речи Посполитой, и взявшие затем себе творческие псевдонимы Карпенко-Карый, Садовский, Саксаганский, в середине ХIХ столетия вместе с другими выходцами из недавно в то время присоединённых к Российской империи правобережных малороссийских земель Антоновичами и иже с ними, постепенно и настойчиво начали вводить в обиход понятия "Украина" и "украинский". До этого же понятие "Украина" означало территорию, находившуюся на границе Речи Посполитой, где проживали их православные подданные. От польского слова "край", что в переводе означает "страна", "держава".

http://zavtra.ru/content/view/glubinnyie-prichinyi-proishodyaschego-na-ukraine/

ПУБЛИКАЦИЯ "РУССКИЙ МИР. ЭПОХАЛЬНЫЙ РУБИКОН"

Евгений Галицкий. 22 июля 2014. 1

(...) В своё время наследники обедневших польских шляхтичей Тобилевичей, вынужденных в ХVII веке перебраться на малороссийские земли, находившиеся в те годы в составе Речи Посполитой, и взявшие затем себе творческие псевдонимы Карпенко-Карый, Садовский, Саксаганский, в середине ХIХ столетия вместе с другими выходцами из недавно в то время присоединённых к Российской империи правобережных малороссийских земель Антоновичами и иже с ними, постепенно и настойчиво начали вводить в обиход понятия "Украина" и "украинский". До этого же понятие "Украина" означало территорию, находившуюся на границе Речи Посполитой, где проживали их православные подданные. От польского слова "край", что в переводе означает "страна", "держава".

http://zavtra.ru/content/view/-russkij-mir-epohalnyij-rubikon-/

ТОБІЛЕВИЧ ІВАН КАРПОВИЧ

ЖИТТЄПИС У ФОТОСВІТЛИНАХ