ОЛЕКСАНДРІЄЦЬ Г. КЕРНОСЕНКО: «Я СТАВ ЖЕРТВОЮ АГРЕСИВНОЇ ДОПИТЛОВОСТІ ІНОПЛАНЕТЯН І ПРОТЯГОМ П'ЯТИ ДІБ ЗНАХОДИВСЯ В ПОЛОНІ У ПРИШЕЛЬЦІВ...»

Певне, не кожному доводилось зустрічатися з людиною, котра не лише бачила гостей з космосу, а й сама опинила­ся в ролі гостя інопланетян. А от механізатор з Кіровоград­щини Керносенко не приховує, що побував на борту корабля космічних прибульців і навіть здійснив далеку подорож на незнайому планету ... 
- Так, факт цей, як то кажуть, мав місце. Не за своїм бажанням, а здійснив. Нині згадую про цей випадок і думаю: 
Господи, трапиться ж таке з людиною, та ще на схилі літ ... - А як все почалося? 
- В книжках про такі дні кажуть: ранок почався як завжди. 
- Ви можете пригадати точну дату? 
- Та я на все життя запам'ятаю той день: 3 травня 1988 року ... Пам'ятаю так чітко, мовби все сталося вчора.
- Отже, вийшли ви на подвір'я ... 
- Так, вийшов ... Дружина наказала вигнати гусей. Прочинив хвіртку і ... остовпів. Црямо посеред вулиці побачив ку­лю небесного кольору ... Подумав, як вона тут опинилася. Ді­ти пожартували, чи що? - А, дійсно, що? Ви не здогадалися? 
- Та де там вже мені ... Тільки рушив назустріч кулі, як почув голос. Ніби хтось в самісіньке вухо нашіптує: «Сідай! Негайно ... » 
- Це була пропозиція чи наказ? 
- Важко сказати. Думаю, що наказ. Після такого «Сідай!» ноги підкошуються і вже не думаєш - погоджуватися чи ні. Одне слово, тієї ж миті мене мов повітрям внесло до тієї кулі, не встиг моргнути і зрозуміти, що відбувається. 
- А як же гуси? 
- А що гуси? .. Не до гусей мені було в той час. Подумав: головне - лишитися живим, а там як Бог дасть ... 
- Отже, можна зробити висновок, що над вами, до пев­ної міри, було вчинене насильство. 
- Ні, рукоприкладства не було. 
- Я маю на увазі не жорстоке ставлення до вас, а те що вас перемістили до кулі, не питаючи вашої згоди. 
- Яка там згода ... Миттєво все сталося, не встиг ні з ким порадитися. 
- А що ж було далі? 
- Бачу поперед себе трьох істот: двох чоловіків і одну жінку. Чоловіки темношкірі, мов негри, а жінка світла, кра­суня, мов русалка. Кажуть: полетиш з нами. Питаю: куди? Відповідають: побачиш. А самі дивно так перезираються. Я тоді з новим запитанням: а додому мене повернете? Відпові­дають коротко: де взяли, туди й повернемо, не хвилюйся, за­лишишся задоволеним. 
- Таким чином, якщо я вас правильно зрозумів, ви опи­нилися на борту позаземного космічного корабля. І несподі­вано для себе вирушили у міжзоряну подорож. 
- Так, зірок навколо була сила-силенна. Вікна в їхньо­му кораблі широкі, огляд чудовий, не те, що в мого трактора. Видно все довкола, і красиво так, що аж дух захоплює ...
- Значить, ви заспокоїлися, і далі політ проходив у мов­чанні ... 
- Чому в мовчанні? Летимо, а вони розпитують мене, як мені живеться на Землі, як сім'я, скільки заробляю ... Ви­вчають мене, значить, ну, а я їм якнайдетальніше відповідаю. Щоправда, не на всі запитання, а на ті, які стосуються осо­бисто мене і не мають стратегічного значення. Коротше, язик розв'язав, а сам собі на умі. Знаю, де сказати, а де про­мовчати, де спитати, де глухуватим прикинутися. 
- У польоті не було якихось несподіванок? 
- Та нібито не було. Щоправда, іноді чув, як об скло барабанив чи то пил, чи ще щось. Дуже схоже на те, як у скло автомобіля при швидкій їзді вдаряє мошка. Та ще пару разів ці двоє прибульців змащували мені губи білою пастою. 
- Це що таке? 
- А я вас про це хотів спитати.
- Мене? 
- Вам, очевидно, доводилося чути про такі випадки ...
- Відверто кажучи, не доводилося. Може, це була зубна паста? 
- Не думаю. Хоча зовні схожа. Однак що цікаво: їсти після цього мені зовсім не хотілося. Ви знаєте, я абсолютно не відчував голоду, хоча того дня не поснідав. Попив молока, і все. А тут, скільки летимо, навіть уявити собі не Moжy, а їсти не хочеться і ніяких інших бажань ... Ви, сподіваюсь, мене розумієте ... Диво, та й годі. 
- І все ж політ врешті-решт закінчився. Ви повернулися назад? 
- Якби так. Зробили посадку. Я метикую: куди ж мене лиха година занесла? За вікнами чи то місто, чи то село. Од­не слово, селище. Міського типу. 
- Як ви це визначили? 
- Будинків багато. Дахи немов з черепиці. Над усіма будинками замість труб хрести. І світяться. Та так яскраво, немов електрозварювання б'є у вічі. 
- Ви зраділи ... 
- Та де там. Вийшов з корабля і заплакав. Витираю сльози і все повторюю: коли ж ви мене додому відвезете? Кажуть: де взяли, туди й повернемо, заспокойся, подивись краще, як ми живемо. 
- А дійсно, як? 
- Красиве життя там, я вам скажу. Дерев багато, і всі квітують. Жінок багато. І всі з парасольками. А от чоловіків я там майже і не бачив. 
- Можете згадати, який вигляд мали жінки? 
- Такий, як і наші. Тільки вродливіші, зачаровували своєю неземною красою, яку я можу порівняти тільки з кра­сою русалок. 
- Можливо, вам ставили якісь запитання, які дозво­ляють пролити світло на мотиви викрадення? 
- Ні, більше запитань мені не ставили. Мабуть, на­бриднув я їм. Що взяти з людини, яка плаче і проситься на­зад. 
- Тоді як ви самі можете пояснити факт вашого викра­дення? 
- Тобто чому мене викрали?
- Так. 
- Думаю, з метою вивчення. Їм же цікаво дізнатися, як ми живемо, які ми - земляни, як влаштований наш орга­нізм. Та мало чого ще ... 
- Ви вважаєте, знайомство з вами допомогло їм краще пізнати нашу цивілізацію? 
- Звичайно, допомогло. Сумніву нема. Я їм ще під час польоту багато чого розповідав. Та й потім ... може, вони ана­лізи якісь брали ... Хто тепер скаже ... Це ж усе було як уві сні ... Може, я непритомнів після того, як губи мені мазали пастою. Інакше чим пояснити, що на Землі мене не було п'ять днів, а за моїми підрахунками - усього п'ять годин. 
- Може, причина цього «ефект близнюків»? 
- Яких близнюків? Не було їх у космосі. А от те, що часом пам'ять мене підводила, - факт. Значить, якісь експерименти вони наді мною проводили. Слава Богу, лишився живий. І на тому спасибі! 
- Значить, якби ще раз вам запропонували полетіти, то ви б не погодилися? 
- Чому? Якщо треба заради науки, я завжди - будь ласка. Іноді сам про це думаю і ... чекаю. Тільки чомусь біль­ше не пропонують. 
- Але ви не втрачаєте надії. 
- Думаю, у мене шансів більше, ніж в інших. Я вже пройшов це випробування і, так би мовити, загартувався. Як космонавти, які вже побували в космосі. 
- Вас викрали таємно. Але, повернувшись на Землю, ви відкрито розповіли про свої поневіряння. Чи не вважаєте, що, розголосивши таємницю, ви вийшли з довір'я у своїх ви­, крадачів? 
- Ні, я так не думаю. По-перше, не вважаю свою подо­рож секретною, по-друге, ці троє з корабля просили мене, повернувшись на Землю, розповісти про побачене, так і на­казали: як повернешся - одразу обнародуй. 
- Чи не здається вам, що ваше викрадення було вико­ристане цими істотами з суто утилітарною метою: примусити тисячі людей повірити, що контакти існують і що прибульці з космосу - абсолютна реальність? 
- Не знаю, що ви хочете цим сказати, але знаю, що во­ни не хотіли мене образити. Вони поводилися дуже поряд­но, ні в чому поганому я їх підозрювати не можу. 
- Добре. Тоді поставлю запитання інакше. Чи не вва­жаєте ви, що вам випала роль своєрідного посланця? Вас обрали для того, щоб ви самим фактом своєї подорожі до­вели - «вони» існують. 
- А хто сумнівається? Я особисто не сумніваюсь. Кажу все, як є. Якщо не вірите, то ... 
- Розумію, що ви хочете сказати. Але перевірити ваші свідчення я не можу; і мені тільки залишається сподіватися, що ви не пропустили жодної важливої деталі. 
- Ні, про одну деталь все ж забув. У кораблі в них не було керма. А у мене, знаєте, погляд професіональний... я за кермом не один рік. Так от у них цієї деталі не було. І, зі­знаюся, мене це дуже здивувало. Як вони керували - зрозу­міти не можу. Напевне, педалями. 
Врешті-решт ви благополучно повернулися на Землю ... 
В тому-то й справа, що неблагополучно. Дружина вже хотіла подавати на всесоюзний розшук. Викликала сина, він у мене студент, в іншому місті. Отже, перехвилювалися всі страшенно. Думали, що вже й не побачать мене більше. Бо ж не жарт, п'ять днів і ночей нема мужика. Баби, щоправ­да, дружині всяке говорили. Мовляв, відіспиться у куми ·і прийде. Не переживай. Не твій мужик перший, не твій остан­ній. Але вона не вірила. Не в моїй вдачі такі фокуси встругну­ти. Та й по роботі я завжди характеризувався позитивно. 
- Коротше, підняли на ноги все село. 
- Та й не тільки ... В міліцію заявила. Із слідчим розмовляла. Він сказав: якщо живий - знайдемо. - Але шукати не довелося ... 
- Правильно. Як летіли назад - не скажу, тільки пам'ятаю - отямився я на своєму обійсті. А наді мною син. Тер­мосить за руку: тату, ви що, з неба впали? Кажу: навіщо так жартуєш з батьком, я літав на іншу планету. Бачу, у нього обличчя витягнулося, а очі поповзли на лоба. Так на півсло­ві і прикусив язика. А тут дружина з будинку вибігла. Кинулася до мене: живий, живий! Тут тільки я помітив, що дощ періщить як з відра, а на мені сорочка суха. Вона теж це помітила і дуже здивувалася. Питає: як це ти одяг не намочив? Ну, а я тільки навкруги роздивляюся, думаю, адже правду казали, чортяки, де взяли, туди й привезли. Точно під хвірт­у і поклали ... 
- Домашні ваші, звісно, здивувалися, коли дізналися павду? 
- Не те слово. Спочатку дивилися на мене як на божевільного, ну а потім повірили. Ну хіба можна вигадати те, що мені довелося побачити? 
- Як ви самі вважаєте, чи змінилася після подорожі ва­ша поведінка? 
- Думаю, що ні, але іншим видніше. Дружина каже, що іноді я нібито поринаю у забуття і вимовляю чи то вірш, чи то молитву. 
- Слів не пам'ятаєте? 
- Я взагалі не пам'ятаю нічого подібного. Але вчені, які приїздили до нас у село, записали молитву на магнітофонну стрічку і сказали, що я виголошую їїi невідомою науці мовою. 
- Значить, зрозуміти практично нічого неможливо?
- Ні, одне слово нібито вдалося розшифрувати. 
- Що ж це за слово? 
- СНІД. Професор, який почув це слово, сказав, що інопланетяни, записавши в моєму мозку молитву, з допомо­гою такого способу вирішили попередити людство про май­нутні нещастя. 
- Цікаве спостереження. Крім цього, розшифрувати нічого не вдалося?
- Запис є, але пояснити його вчені поки що не можуть. І все-таки це один з доказів. 
- Значить, є й інші факти, які свідчать на користь того, що вас викрали інопланетяни?
- Про сухий одяг я вам уже сказав. Потім ця молитва, яка невідомо що означає. Ще я був дуже зарослий. Щетина така, ніби не голився п'ять днів. А саме стільки часу мене й не було. Пам'ятаю втому, яка не залишала мене протягом тижня. Але адаптувався на землі швидко. Попив чаю, і одра­зу стало якось легше. А їсти зовсім не хотів. Чи то перенер­вував дуже, чи «вони» нагодували чимось. 
- Кому, крім дружини і близьких, ви розповідали про свої походеньки? 
- Розповідав у селі. Це ж не жарт. Мене ж з міліцією хотіли шукати. Ось тому і розповідав, все як на духу. 
- Повірили? 
- Не знаю. Але зустріли розповідь реготом. А один образив мене: «Випив, каже, так і скажи». Але я ж не п'ю. Це багато хто знає. Жінки, ті взагалі слухати не хотіли. Зна­ємо, кажуть, ми цих русалок. Досвідчені ... А вчені, які приїз­дили до нас у село мене вивчати, ті одразу повірили. 
- До вас приїздили спеціалісти? Якого профілю? Що їх цікавило? 
- Запитань ставили багато. Один професор з Києва прибув до нас у село з металевою рамкою. Уважно оглянув місце, де був кулеподібний об'єкт, і дійшов висновку, що біо­поле на цій ділянці вулиці має аномалію. 
- Тобто металева рамка фіксувала зміни біополя, що дало вченому підставу твердити, що на місці посадки «об'єк­та» фіксується «подвійний контур». 
- Так. Крім того, вони обстежили мій одяг. Я вже й за­був, в якій сорочці був того дня. Рамка закрутилася тільки біля однієї старої сорочки. Я згадав, що саме її одягав того нещасливого дня. 
- Якого висновку дійшли спеціалісти? 
- Сказали, що в принципі питання ясне. Нема сумніву в тому, що в нашому селі приземлявся НЛО. Складності вини­кають тоді, коли я намагаюся щось згадати. Вчені кажуть, що моя пам'ять заблокована і що подібне явище часто спо­стерігається у людей, які були викрадені інопланетянами. 
- Мені хочеться сподіватися, що врешті-решт і цю проблему буде вирішено. 
- Нині мені доводиться багато виступати на різних ве­чорах, запрошують на лекції. Ось надійшло запрошення з Києва. Просять виступити у Жовтневому палаці культури, поділитися своїми враженнями від зустрічей з нашими зо­ряними братами. Я охоче приймаю такі пропозиції. Часом, розповідаючи у черговий раз про свої пригоди, згадую щось нове, про що раніше говорити не доводилося. 
- Мені на очі випадково потрапила газета «Радянська Україна», в якій ваші спогади піддавалися сумніву. І, більше того, твердилося, що все розказане вами - чистісінька ви­гадка. Не хочеться вас засмучувати, але це факт, від якого не можна відмахнутися, і тому, якщо дозволите, прочитаю ури­вок з листа, що надійшов в обласну газету «Молодий ко­мунар». 
« ...Моторошна пригода трапилася з мешканцем селища Дмитрове, що біля Олександрії, пенсіонером Григорієм Ва­сильовичем Керносенком. Та найбільшою новиною став ано­німний лист до газети на початку грудня. Ось його суть: «Не морочте людям голову інопланетянами. Тут справа не вче­них, а міліції. Викрали Керносенка не якісь космонавти, а ми, троє чоловіків. І жінки з нами не було. Повезли його на станцію Шаровка. Побили і кинули в бочку з-під отрутохі­мікатів, де й протримали п'ять днів. За те, що не розрахував­ся з нами за одну справу. А коли погодився віддати борг ­повернули додому на білих "Жигулях"). Він і номер, і прізви­ща наші знає. Та й ми готові навіть перед судом посвідчити, як усе було насправді. А якщо буде продовжувати плести нісенітниці, знову вкрадемо і "пошлемо в космос". Та так, що уже й не повернеться». 
Ще раз прошу вибачити мене за цитування цього доку­мента, але, оскільки факт листа не можна заперечувати, мені б хотілося дізнатися, що ви думаєте з цього приводу?
- Звичайно, я розумію, у кожного, хто прочитав це по­відомлення, можуть виникнути сумніви у достовірності моїх розповідей. І це ще не найгірше. Багато хто може подумати, що у мене просто не все гаразд з психікою. Важко уявити до­рослу людину, яка б наважилася розповісти про такі неймо­вірні речі. Ось чому сотні людей, які опинилися в аналогічних ситуаціях, закрили рот «на замок», щоб рідні і близькі не визнали їх фантазерами чи психопатами. Я наважився роз­повісти про те, що трапилося зі мною, і, чесно кажучи, не шкодую про це. Адже мої розповіді привернули увагу не тіль­ки любителів, а й спеціалістів. А разом ми, я впевнений у то­му, рано чи пізно зможемо знайти відповіді на питання, що нас цікавлять. Щодо листа в редакцію, то, на мою думку, це мерзенний наклеп. Я ніколи не захоплювався спиртним, не був здатний на дивні вихватки. Втім, не виключаю, що моя популярність комусь не подобається, і людина, яка написала листа, захотіла поставити мене у незручне становище, щоб поселити в умах людей сумнів, а якщо вдасться, показати мене у ролі обманщика. Хочу повторити, що інших доказів, крім наведених, у мене просто нема. В цьому і моє щастя, і моя біда. Я не знаю, хто міг написати лист подібного змісту, який ставить під сумнів мої свідчення. Сам гублюся в здогад­ках. Хоча, на думку одного професора з Києва, анонімка мо­же мати і позаземне походження. Мені теж, чесно кажучи, здається, що це справа рук інопланетян. На підтвердження моїх слів служить і той факт, що коли вчені захотіли обсте­жити анонімку з допомогою бі олокацій ної рамки і звернули­ся з проханням про видачу Ті у відповідні органи, то дістали відмову. Значить, щось від нас приховують. Після цього вони навіть хотіли подати до суду на газету. А відомо, що диму без вогню не буває!

Джерело публікації: Кургузов, Сергій. Гості із Задзеркалля, або Повернення інопланетян [Текст] / Сергій Кургузов. - Київ: Молодь, 1992. - С. 183-190.

ФЕДІР ПЛОТНІР. ЛЕГЕНДИ НАШОГО КРАЮ

У своїй основі ці легенди пов’язані із скарбами, що колись ніби були заховані у нашій місцевості.

1. Ще з дитинства і до наших часів від багатьох людей доводилося чути легенду про річку Бешку. Нібито в сиву давнину була вона судноплавна. І веслове судно, навантажене золотом та іншими дорогоцінностями, під час сильної бурі затонуло. Тож кілька разів ніби пропонував уряд Туреччини прочистити за свої кошти русло Бешки, лише щоб Туреччині дісталися всі цінності, здобуті з дна річки.

Між іншим, коли у 80-х роках я гостював у Балті, то абсолютно подібну легенду там почув про їхню річку Кодиму.

2. На південній околиці Нової Праги трохи праворуч від шарівської дороги здіймається так звана Висока могила. Свою назву вона виправдовує тим, що в околиці Нової Праги вона є найвищою точкою з геодезичною відміткою 166,0. При великих військових маневрах 1888 року на цій могилі був спостережний пункт російського імператора Олександра III.

Ще з дитинства пам’ятається мені розповідь діда Феодосія Петровича Петренка. Вечорами в нього біля куреня на баштані ми збиралися з інших баштанів і жадібно слухали різні бувальщини.

Про Високу могилу він чув ще від свого діда. Ніби то в ній зариті багатющі скарби. І в ніч під Новий рік (старого стилю, тобто з 13-го на 14 січня нового стилю) ці скарби показуються людям. Вночі над могилою видно яскраве полум’я. Хто його побачить, має йти до могили і копати на тім місці, де було полум’я. Заволодіє великим багатством, але одна умова - як побачив полум’я і поки дійдеш до нього, не можна жодного разу кліпнути очима.

3. З недавніх пір ми добросовісніше повертаємося до своєї минувшини, до нашої історії. Зокрема, час від часу згадується про дуже багаті скарби гетьмана Полуботка. Ніби кілька бочок золота з України гетьман переправив на зберігання до Англії.

Та нещодавно про цей скарб іншу версію мені розповів сусід В.Я. Сахаровський. Мовби з діда - прадіда як велика таємниця в їхнім роду передається розповідь про те, що скарби Полуботка в давнину були заховані в Петриківці. Немовби з однієї з висот правобережжя Бешки до річки було прорито підземний хід і нижче дна річки в граніті видовбано печеру, і в ній замуровані скарби.

Як відомо, на нашій місцевості проходить український кристалічний щит, великі поклади гранітів та гнейсів. Тож тут діяли численні кам’яні кар’єри по берегах річок, а то і просто на місцевості нерідко спостерігаються виходи граніту. Так, по балці Свинарній в тому місці, де вона найвужча і косогори найкрутіші, (десь за пару кілометрів від Бешки) проти контори колгоспу «Серп і Молот» на східнім її косогорі я в травні 1970 року виявив вісім невисоких виходів каменю. Деякі виходи серед густого травостою були ледве примітні. І можливо, з роками чи десятиліттями вони заховаються під вітряними наносами.

Після проголошення незалежності України В. Я. Сахаровський письмово звертався зі своєю родовою таємницею у деякі владні інстанції, хотів, щоб Україна скористалася своїм багатством. Та, мабуть, болючіші невідкладні справи відстрочили це питання.

У різні часи в різних місцях Нової Праги, копаючи погреби чи колодязі, люди натрапляли на залишки напівзавалених горизонтальних тунелів. А на лівому березі Бешки, на схід від села, на полі обвалилася земля, де орав трактор. Там теж показався горизонтальний тунель, але дуже ненадійний і полізти туди не наважились. Якось доводилось чути розповідь про довжелезний тунель від Миколаївської церкви (де тепер будинок культури) аж до Верблюжого лісу з певними продовольчими припасами і колодязем. У ньому немовби при набігах татарських людоловів ховалося населення зі своїми пожитками.

4. У селі Піщаний Брід над Інгульцем цікаву легенду колись розповів мені тамтешній старожил Павло Макарович Тримбач.

На північ від села, з лівого боку, в Інгулець впадає річка Кам’янка. Колись цією місцевістю трьома паровицями (тобто трьома возами по парі волів запряженими) козаки везли до Чигирина великі дорогоцінності. Та коли побачили, що за ними татарська погоня, то всі скарби, аби не дісталися ворогам, викинули у воду на місці злиття Кам’янки з Інгульцем.

Джерело публікації: Плотнір, Федір. Петриківські бувальщини [Текст] / Федір Плотнір. - Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2000.

ЛЕГЕНДА ПРО ТУРЕЦЬКУ ГАЛЕРУ НА ДНІ РІЧКИ БЕШКИ

На території Олександрійського району протікає невелика та спокійна річка Бешка. В одній з легенд розповідається про скарби, які лежать на дні річки. Місцеві мешканці розповідають почуту від свого діда (а дід - від свого діда) легенду, що колись річка була широкою, повноводною та судноплавною.

У давні часи, під час турецького панування, нею плавали військові турецькі галери та вантажні кораблі. Одного разу турки, повертаючись з війни, везли на галері весь свій трофейний здобуток, золоті та срібні речі, старі монети, коштовне каміння тощо. Але перевантажений корабель потрапив у бурю та затонув на місці сучасного сел. Нова Прага, а з часом його занесло мулом. 

Одні твердять, що місце затоплення свого корабля турки помітили на карті, інші кажуть - відоме лише місце його затоплення, тобто наша річка Бешка. На кораблі було так багато коштовностей, що турецька влада неодноразово зверталася до російського царя, а згодом - до керівництва Радянського Союзу, з пропозицією за власні кошти повністю поглибити річку Бешку, зробити її судноплавною, але усе, що буде знайдене на дні річки - забере Туреччина.

Підготував Богдан Тобілевич,

Почесний літописець Українського козацтва

З кожним днем підземель стає все менше

ПОДЗЕМНЫЕ ЛАБИРИНТЫ ДРЕВНЕЙ АЛЕКСАНДРИИ

Слухи о подвалах, соединенных подземными ходами, под гостиницей Бристоль, отелем Соломона, казначейством и под Николаевской Церковью, которая стояла на месте 2-й школы, доходили до нас давно.

Долгое время мы считали это только слухами. Тем более, что проверить их казалось невозможным. Ведь гостиница Бристоль, почившая как 5-я школа, стояла на пересечении этих, гипотетических тоннелей. А когда ее сносили, подвалы, которые я очень хорошо помню, засыпали. И, наверняка, после этого все возможные подземные ходы и тоннели оказались блокированными.

Так мы думали до недавнего времени. Пока не попали внутрь бывшей гостиницы Соломона. Зрелище конечно удручающее. Превратить, некогда роскошное здание, в развалины, это надо уметь! От былой роскоши остались только намеки и следы. Но и этого достаточно, чтобы восхититься мастеровыми 19-го века.
Чего стоит одна только мозаичная плитка на полу, составленная из квадратиков 5х5 миллиметров!!!

Реставрационные работы в здании бывшей 5-й столовой, дали нам возможность более внимательно изучить то, что находится под зданием. А под ним есть на что посмотреть! Итак, мы спускаемся.

Какое же здесь все основательное. Кирпичная кладка толщиной чуть ли не в метр. А высота подвальных помещений впечатляет. Появилось ощущение, что слухи о подземных лабиринтах возникли не на пустом месте.

Тоннели, ведущие на юг, в никуда, нам показали сразу. Это даже не тоннели, а сравнительно недавно, лет так 50 назад, выкопанные штольни. Их длина метров по 10 и проходят они на приличной глубине, причем, уходя вниз, в сторону центрального гастронома. Смысл этих штолен остался неясен.

Но нас больше заинтересовали коридоры, уходящие на север и запад. Именно они могли привести нас к загадочным подземным ходам. В одном из подземных залов видимо был винный погреб.

Мы облазили все закоулки и тупики. Было понятно, что в некоторых местах кладка отличается от первоначальной, но ломать эти древние стены нам никто не разрешил бы. В одном месте мы втихаря попытались это сделать, уж очень хлипкой показалась нам кладка. Но в результате проделали всего лишь дыру в глухое помещение, типа кладовки. Зачем заложили проход, мы теперь вряд ли узнаем. Мы уже собрались сворачивать свои поисковые работы, но нам помог случай. Даже не так. Помогли талые воды. Наше внимание привлек шум воды и доносился он не из труб канализации, а из под ног. И только тут мы обратили внимание, что пол под ногами не земляной.

Нам понадобилось два дня, что бы прорубить отверстие в полу. И вот она, сенсация!!! Под подвалами был еще один этаж.

Под нашими ногами был вход в подземный лабиринт, в который за последние лет 100 вряд ли кто спускался. В отверстии явно просматривался коридор ведущий с юга на север. И пол этого коридора, по нашим прикидкам, находился на глубине не менее 7-ми метров от поверхности.

По дну текла та самая вода, шум которой и привел нас сюда. Мы не удержались (а кто бы удержался???) и спустились в ад. На Юг дороги не было. Метрах в 15-20 от прорубленного в полу колодца, нас ожидал завал из камней и строительного мусора. По всей видимости, это результат строительства универмага Жовтневый. Но вода промыла себе дорогу и вытекала из щелей между камнями. Значит где-то там, дальше на юг есть проход. Но пока нам ничего не оставалось, как двигаться на север.

В дорогу отправились не все. Двое. Остальные остались на подстраховке, сгорая от любопытства. Про запах я промолчу. Скажу только, что внутренности пытались вывернуться наизнанку. Дышать практически было нечем. Только жажда открытий, гнавшая в свое время Картера и Шлимана, толкала нас в спину. И еще неопытность в таких делах. Мы даже не подозревали, на какие опасности нарываемся. Мы смогли пройти достаточно, чтобы сделать еще одно открытие. Пройдя метров 50-70, коридор повернул налево, и мы оказались внутри широкого тоннеля с круглыми сводами из кирпича. По дну текла самая настоящая река. Буквально через 5 метров тоннель резко уходил влево. Если попытаться привязать это все к местности, то мы находились где-то около “Пули”, а подземная река текла от 2-й школы и, поворачивая, уходила под домом Штромберга к речке.

На этом первая часть наших исследований внезапно закончилась. Один из смельчаков потерял сознание от недостатка кислорода в подземном коридоре. Пришлось срочно звать на помощь и эвакуироваться. Спускаться в подземелье второй раз без специального оборудования и без респираторов мы не рискнули. Сейчас мы приходим в себя от нашей находки и готовимся к повторному спуску.

Ждите продолжение рассказа о подземных лабиринтах древней Александрии. Завтра. Ну, или послезавтра.

Джерело публікації статті: http://oleksa.in.ua/?p=1498

Дігерша-початківець про взуття не подбала

НЕЗВІДАНА ОЛЕКСАНДРІЯ: ПІДЗЕМНІ ЛАБІРИНТИ

Навесні минулого року в Олександрії до Дня міста активно фарбували фасади значимих в архітектурному плані споруд: кінотеатру «Жовтень», ліцею інформаційних технологій, Палацу культури «Світлопільський». В тому числі, під таку «косметику» потрапила і міська музична школа. Коли до фасаду школи під’їхав багатотонний кран, під одним з його коліс асфальт несподівано тріснув і прогнувся. Утворилася глибока вм’ятина. Саме тоді я вперше почув легенду, що в районі площі Леніна, а точніше – під нею, є підземні ходи, лабіринти. За деякими розповідями, існує хід, що з’єднує приміщення музичної школи з кінотеатром.

Школою в той час керував Віктор Лапко. За його словами, подібні розповіді він чув не раз, і особисто в існування лабіринтів вірить. Коли я запитав, чи немає у підвалі школи якихось потаємних дверей чи отворів, Віктор Лапко відповів, що намагався їх знайти, але… не знайшов.

То чи існує в Олександрії підземелля? З цим питанням я звернувся до багатьох людей, хто, на мою думку, міг так чи інакше дати компетентний коментар.

- Пам’ятник Леніну стоїть на фундаменті колишнього собору, а під собором були підвали, - говорить начальник Олександрійського БТІ Сергій Замікула. - Куди ці підвали вели - одному богові відомо. На місці кінотеатру до революції були розташовані магазини, а на місці музичної школи було якесь допоміжне церковне приміщення. Чи міг собор з’єднуватися з магазинами або цим приміщенням? - думаю, навряд. Але те, що під собором якісь підвали були, можливо, усипальниці, – факт беззаперечний.
- Я з приводу підземних ходів різні історії чув, - ділиться керівник пошукового загону «Патріот» Володимир Труш, - одна людина розповідала, що є хід від військкомату (по вул. Шевченка) в бік центру міста, але на якомусь етапі він завалений. Це розповідала людина, якій я вірю. Але що стосується підземних ходів під центральною площею, вважаю, це видумки.
Олександрійський військкомат три роки на посаді воєнкома очолював Олег Репенько. Про якийсь підземний хід він ніколи не чув: «Якби щось під військкоматом було, я про це знав би і вам розповів».
Однакові відповіді – «не чув про підземні ходи ніколи» – я отримав від начальника міського управління МНС Станіслава Авраменка, директора водоканалу Анатолія Дюбкіна та начальника міського відділу СБУ Олега Довженка.
За словами начальника управління з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення м. Олександрії Сергія Шурая, ніяких підземних лабіринтів під нашим містом не може бути в принципі: «Я не думаю, що під нами щось є. Під нами водне плесо. Спеціалісти ДХК не раз говорили, що під нами підземне водосховище. Які лабіринти?»
Вторить Шураю і колишній генеральний директор ДХК «Олександріявугілля» Сергій Шахадинець: «Вважаю, що ніяких ходів не існує. На глибині 6-10 метрів під землею знаходиться перший водний горизонт. У наших дворах свердловини з цього горизонту. У мене особисто свердловина глибиною 7 метрів».
- Під центральною площею певні порожнини можуть бути, але це не ходи, а закинуті каналізаційні колектори, можливо, обкладені цеглою, які могли зберегтися до нашого часу, - висловлює свою думку співробітник краєзнавчого музею, авторитетний місцевий краєзнавець Надія Жахалова. – А от в іншому районі міста підземний хід я бачила особисто. Його мені показували в одному з погребів у так званому «єврейському районі», - так раніше називався масив від сьогоднішньої вулиці Першотравневої до річки. Там такими ходами мешканці з’єднували погреби між собою, не виключено, що деякі з цих ходів могли мати вихід до річки.
Думка краєзнавця авторові цих рядків здається дуже цікавою. Представники «вибраного народу» постійно боялися погромів і, дійсно, у такий спосіб, могли створювати шляхи відступу, – будували «запасні аеродроми», як говорять зараз. «Ґрунтовного вивчення цих підземних ходів ніхто не проводив, - констатує Надія Жахалова, - ця тема маловивчена і потребує глибокого дослідження».
Навесні поточного року своє дослідження підземних лабіринтів Олександрії спробували провести автори сайту «Александрия - мой город!». Стаття під назвою «Подземные лабиринты древней Александрии» вийшла 2 квітня і розміщена на ресурсі досі в темі: «Александрия в начале времени»:
«Реставрационные работы в здании бывшей 5-й столовой (навпроти міськвиконкому - Авт.), дали нам возможность более внимательно изучить то, что находится под зданием. А под ним есть на что посмотреть! Итак, мы спускаемся. Какое же здесь все основательное. Кирпичная кладка толщиной чуть ли не в метр. А высота подвальных помещений впечатляет. Появилось ощущение, что слухи о подземных лабиринтах возникли не на пустом месте. Тоннели, ведущие на юг, в никуда, нам показали сразу. Это даже не тоннели, а сравнительно недавно, лет так 50 назад, выкопанные штольни. Их длина метров по 10 и проходят они на приличной глубине, причем, уходя вниз, в сторону центрального гастронома. Смысл этих штолен остался неясен. Но нас больше заинтересовали коридоры, уходящие на север и запад. Именно они могли привести нас к загадочным подземным ходам. В одном из подземных залов видимо был винный погреб» - так описують свої пригоди автори сайту.
Дана стаття викликала в місті певний резонанс. Вона обговорювалася в коментарях. Але на повірку… виявилася першоквітневим жартом.
- Я скажу чітко і відверто, в нашій старій Олександрії підвали були всюди, - говорить уже без жартів один із співавторів сайту Володимир Мантай, - під «Яшею», під швейною фабрикою, однак це були підвали, і не більше того. Але представники того покоління, яке розпускає плітки про підземні лабіринти, були в тих підвалах ще «пацанятами» по 8-10 років, ось їм і видавалися звичайні підвали якимись загадковими лабіринтами і ходами.
Що ж, жарт вдався. Автори сайту по-дружньому посміялися зі своїх однолітків та самих себе. Але чи означає жарт, що на питанні час ставити крапку? Наприклад, краєзнавець Надія Жахалова так, схоже, не вважає. Жарт тільки загострює проблематику даної теми.
Олександрія - місто з глибокою і ще далеко не вивченою історією. Цієї весни нашому місту 266 років. Скільки ще нерозгаданих загадок воно приховує - важко уявити.

Т. Гора.

Фото з сайту «Александрия - мой город!»

Джерело публікації тексту: офіційний вісник Олександрійської міської ради Кіровоградської області - газета "Вільне Слово" від 27 травня 2012 року.

Примітка: автором цієї публікації є лауреат обласної журналістської премії, Головний редактор Інтернет-видання "Моя Александрия" Руслан Гаврилов.

Болото займає 16 гектарів посеред Чорного лісу. У ньому водяться болотні карасі та п’явки

НА ЧОРНОМУ ОЗЕРІ ЧУЮТЬ СТОГІН ТА СХЛИПУВАННЯ

(...) На Чорному озері не чути болотного смороду. Проте у воді накопичується газ метан. Іноді він вибухає. Свідкам чуються стогін та схлипування.

- Старі люди казали, що повз ліс татари водили невільників на Крим. Ослаблих топили в озері. Вони досі плачуть. Тому озеро і ліс називали Чорними. Один старик казав, тут утопили золоту карету хана Гірея, коли тікали від козаків. У 1953 році турки пропонували вичистити озеро. Все, що знайдуть, мало їм дістатися. Наші не погодились. Ще казали, що Нестор Махно заховав на одному з плавучих острівців своє золото, - розповідає Федір Стрепет. (...)

Автор: Наталія Павленко

Джерело публікації: http://gazeta.ua/articles/science-and-nature-

newspaper/_na-cornomu-ozeri-chuyut-stogin-ta-shlipuvannya/462809

Камінь Калниша

ЗОЛОТО НА ДНІ ІНГУЛЬЦЯ

Давним - давно наша річка Інгулець була широкою і глибокою, по ній ходили великі човни, галери, баржі з вантажами. Одного разу японці запропонували російському цареві розчистити річку за умови, якщо те, що там знайдуть, заберуть собі. Цар такої згоди не дав, бо довідався від істориків, що на дні могли залишитись потоплені баржі з коштовностями та золотом. Коли наша країна стане заможною, то обов'язково стане судноплавною.

Респондент В. А. Кречетова, записала зі слів Я. Г. Захарченка, 1921 р. н.

Джерело тексту: газета Петрівської районної ради та райдержадміністрації "Трудова Слава" (смт Петрове). Вип. № 46 (9862) від 18 червня 2016 року.

Розчищена річка

ЯК ІНГУЛЕЦЬ ВОЮВАВ З ВОРОГАМИ

Назва річки Інгулець тюркського походження, що означає «річка з подвійним дном».

В сиву давнину монголо-татари часто здійснювали набіги на наші землі. На заваді була вузька річка, здавалося, що кінь може перейти її вбрід або просто переступити. Але коли вороги входили в неї, то починали тонути. З обох боків річку вкривала зелена трава - ковдра, лиш по течії Інгулець звивався гнучкою змійкою. Насправді наша річка була широкою і дуже глибокою.

Респондент В. А. Кречетова, записала зі слів Я. Г. Захарченка, 1921 р. н.

Джерело тексту: газета Петрівської районної ради та райдержадміністрації "Трудова Слава" (смт Петрове). Вип. № 46 (9862) від 18 червня 2016 року.