ІНФОРМАЦІЯ ЩОДО ГЕНЕАЛОГІЇ ТА ГЕРАЛЬДИКИ

СТАРОВИННОГО УКРАЇНСЬКОГО ШЛЯХЕТСЬКОГО

РОДУ ТОБІЛЕВИЧІВ (ТУБЄЛЕВИЧІВ, ТУБІЛЕВИЧІВ)

http://tubielewicz.blogspot.com/

Rodzina Tubielewicz

POL COA Bawola Głowa.svg

«BAWOLA GLOWA» («БАВОЛА ГЛОВА»).

ШЛЯХЕТСЬКИЙ ГЕРБ РОДУ ТОБІЛЕВИЧІВ

(ТУБЄЛЕВИЧІВ, ТУБІЛЕВИЧІВ). МАЛЮНОК.

POL COA Wieniawa.svg

«WIENIAWA» («ВЕНЯВА»«ВЄНЯВА»).

ШЛЯХЕТСЬКИЙ ГЕРБ РОДУ ТОБІЛЕВИЧІВ

(ТУБЄЛЕВИЧІВ, ТУБІЛЕВИЧІВ). МАЛЮНОК.

POL COA Krzywda.svg

«KRZYWDA» («КРЖИВДА»«КРИВДА»).

ШЛЯХЕТСЬКИЙ ГЕРБ РОДУ ТОБІЛЕВИЧІВ

(ТУБЄЛЕВИЧІВ, ТУБІЛЕВИЧІВ). МАЛЮНОК.

Herb Pomian.svg

«POMIAN» («ПОМЯН»«ПОМ'ЯН»).

ШЛЯХЕТСЬКИЙ ГЕРБ РОДУ ТОБІЛЕВИЧІВ

(ТУБЄЛЕВИЧІВ, ТУБІЛЕВИЧІВ). МАЛЮНОК.

POL COA Trzywdar.svg

«TRZYWDAR» («ТРЖИВДАР»«ТРИВДАР»).

ШЛЯХЕТСЬКИЙ ГЕРБ РОДУ ТОБІЛЕВИЧІВ

(ТУБЄЛЕВИЧІВ, ТУБІЛЕВИЧІВ). МАЛЮНОК.

РОДОВІД ШЛЯХТИЧІВ ТОБІЛЕВИЧІВ

Родинне коріння Тобілевичів сягає ХIV століття та пов’язане з Великим Князівством Литовським. Свого часу рід мав невеликі земельні маєтності, але згодом шляхтичі Тобілевичі через повне розорення перетворилися на неосідлих шляхтичів-чиншевиків, оскільки власної землі у них не стало.

Після приєднання Правобережної України до Росії, згідно з Указом Катерини ІІ 1785 року для затвердження у російській дворянській гідності польська шляхта повинна була довести своє шляхетське походження.

Рід шляхтичів Тобілевичів надав свої документи на розгляд до Київського Дворянського Депутатського зібрання, яке у 1804 році своїм рішенням внесло рід Тобілевичів до І частини Родовідної книги Київської губернії.

Однак, Урядовий Сенат після ревізії справи не затвердив рід у дворянстві, але й остаточно не відмовив. Процес доведення прав роду Тобілевичів на дворянську гідність та розгляд справи у Сенаті тягнувся десятки років.

Після придушення третього польського повстання 1863 року, що охопило всю Правобережну Україну, за Височайшим наказом від 1864 року, розгляд прав на дворянство родів, які походили з колишньої польської шляхти, був припинений.

Роди, права яких на дворянство не було визнано до 1864 року, з 1 січня 1865 року записувалися до податкових станів з правом доводити свої шляхетські права наново з 2 січня 1868 року.

До цієї категорії потрапив також шляхетський рід Тобілевичів.

Шляхтичі Тобілевичі, яких на той час нараховувалося понад 30 осіб, відмовилися від подальших клопотань про визнання у російському спадковому дворянстві та вийшли у міщани, а потім навіть у селяни.

Родовим гніздом шляхтичів Тобілевичів є містечко Турія Лебединської волості Чигиринського повіту Київської губернії (зараз - однойменне село на території Новомиргородського району Кіровоградської області).

Родичалися Тобілевичі переважно з представниками таких же у минулому шляхетських родів, з яких лише деякі довели свої права на дворянство - із Зарницькими, Невяровичами, Тарковськими, Шандровськими тощо.

Рід Тобілевичів належав до гербового шляхетства та використовував старовинний польський герб "Трживдар", опис якого міститься у праці Олександра Лакієра "Российская геральдика" (Санкт-Петербург, 1850):

"250. Трживдар (Trzywdar) - в красном поле три серебряных креста, из которых два целых, а третий со сломанным концом. Они сходятся между собою наподобие буквы Y. В трех углах, образуемых крестами, помещается по золотой звезде. На шлеме три страусовых пера (табл. XXII, рис. 25). Название этого знамени геральдики объясняют тем, что в этом гербе всякая фигура изображается по три раза. Ср. герб Новицкий".

Родовід склав Богдан Тобілевич

РОДОВІД ІВАНА ТОБІЛЕВИЧА (КАРПЕНКА-КАРОГО)

Початки родуяк полюбляють говорити генеалогиколи їм сказати більше нічогогубляться у мороці часу. Але певні дані таки дійшли до наших часів.

Існує така думка, що прізвище Тобілевич (за давніми паперами - Тубілевич) походить від слова "тубілець" - "корінний мешканець певної землі, території, місцевості". Шляхетська нобілітація роду Тобілевичів та отримання родом герба від польського короля, найімовірніше, сталися ще близько 1563 року.

У надзвичайно цінній книзі дослідника театру, кандидата філологічних наук Леоніда Стеценка (1914-1986) "I. Карпенко-Карий (I. К. Тобiлевич). Життя i творча діяльність" (Київ, 1957) на сьомій сторінці знаходимо такі відомості:

"Рід Тобілевичів належав колись до багатих і знатних фамілій польської шляхти, але ще десь у другій половині XVIII ст. несподівано збіднів".

Український мистецтвознавець та літературознавець Вадим Скуратівський у своєму тексті до кінофільму режисера Сергія Маслобойщикова "Дві сім’ї. Тобілевичі і Тарковські" (випуск 2000 року) дає нам наступну інформацію:

"І от, у минулому (ХІХ) столітті, власне, десь в останню його третину, десь на Єлизаветградщині (тепер, чомусь, Кіровоградська область), власне, жили - діяли два "клани", зовсім поряд, дві "фамілії" українського шляхетства - Тобілевичі і Тарковські. Ну, Тобілевичі - саме ім’я їх засвідчує, що вони місцеві, "тубільні". І з другого боку, Тарковські, вони вважали, що вони походять від шамхала, від дагестанського князя з Тарків - Тарковського. Але насправді, як потім виявилося, вони походять від українських, білоруських, а чи там литовських татар-шляхтичів, які тут жили десь впродовж чи не в останні пів-тисячоліття. І ці клани, вони жили поряд, і ми не будемо зупинятися на їхніх конкретних - біографічних, сказати б династичних, фамільних, кланових зв’язках. Були і шлюби, були, напевне, і романи [...]".

Сучасний київський режисер Василь Вітер у своїй телевізійній програмі "Іван Карпенко-Карий. Тобілевич" з авторського телециклу "Василь Вітер. Ретроспектива" доповнює цю інформацію новими архівними подробицями:

"Іван Тобілевич - це справжнє ім’я Карпенка Карого. Карпенко-Карий - це його псевдонім. Він народився в сімї збіднілого шляхтича. Оцю Грамоту - шляхти, шляхтича, і звання саме шляхтича предки Івана Тобілевича отримали від Короля Польського Сігізмунда. Але це звання не було підтверджено - дворянин або шляхтич, що тотожно одне і тому, були не підтверджені за часів правління Катерини Другої. І під час колонізації українських земель, якраз у розписах, Тобілевичі були просто вільними громадянинами або просто - міщанинами..." (кінець цитати з телепередачі).

Публікацію підготував Богдан Тобілевич,

дослідник та літописець роду Тобілевичів

РОДИНА ТОБІЛЕВИЧІВ ТА УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Дело о дворянстве рода Тобилевичей [Текст] / Російський державний історичний архів. - м. Санкт-Петербург, Російська Федерація. - Фонд № 1343 "Департамент Герольдии Правительствующего Сената". - Опис № 30 "1813-1894 гг. О сопричислении к дворянскому состоянию. Литеры "Т-У". - Справа № 1716. 

Списокъ землевладельцевъ Александрійскаго уезда [Текст]. - Александрія: Типографія Ф. Х. Райхельсона, 1896. - С. 47.

О назначении усиленной пенсии бывшему помощнику Александрийского уездного исправника отставному надворному советнику Тобелевич [Текст] // Государственный Архив Российской Федерации (город Санкт-Петербург). - Фонд № 102 «Департамент полиции Министерства Внутренних Дел». - Опись № 17 «1-е делопроизводство. 1897 г.». - Архивное дело № 615.

Саксаганський, Панас. Театр і життя [Текст]: Мемуари / Панас Саксаганський. - Харків: Видавництво "Рух", 1932. - Розділ ХХХ.

Тобілевич, Богдан. Панас Карпович Саксаганський. 1859-1940 [Текст]: Життя і творчість / Богдан Тобілевич. - Київ: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1957. - 328 с.: іл.

Тобілевич, Софія. Мої стежки і зустрічі [Текст] / Софія Тобілевич. - Київ: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1957. - 476 с.: іл. - С. 363.

Спогади про Панаса Саксаганського [Текст]: Збірник / Упорядкування, вступна стаття, примітки кандидата мистецтвознавства Р. Я. Пилипчука. - Київ: Мистецтво, 1984. - 190 с. - С. 86, 93, 187.

Тобілевич, Назар. Невідомі факти з історії роду Тобілевичів [Текст] / Назар Тобілевич, внук І. К. Тобілевича (Карпенка-Карого) // Українська культура. - Київ, 1995. - № 11-12. - С. 16-17. - Рубрика "До 150-річчя від дня народження Івана Тобілевича (Карпенка-Карого)".

Ярош, Віктор. Звідки Карий? [Текст] / Віктор Ярош // Степ. Літературно-мистецький та громадсько-публіцистичний журнал. - Кіровоград, 1996. - № 1 (4). - С. 19-21. - Рубрика "Краєзнавство".

Ярош, Віктор. "Підписав сам суперетендант Савостьян Подлевський"... [Текст] / Віктор Ярош // Степ. Літературно-мистецький та громадсько-публіцистичний журнал. - Кіровоград, 1996. - № 1 (4). - С. 21-23. - Рубрика "Краєзнавство".

Тобілевич, Назар. Звідки єсьм, роде Тобілевичів? [Текст] /  Назар Тобілевич, внук І. К. Тобілевича (Карпенка-Карого) // Степ. Літературно-мистецький та громадсько-публіцистичний журнал. - Кіровоград, 1996. - № 1 (4). - С. 23-24. - Рубрика "Краєзнавство".

Тобілевич, Іван. Духовний заповіт Івана Тобілевича (Знайдений В. Биковим) [Текст] / Іван Тобілевич // Степ. Літературно-мистецький та громадсько-публіцистичний журнал. - Кіровоград, 1996. - № 1 (4). - С. 24-27. - Рубрика "Краєзнавство".

Биков, Віктор. Хутір Надія: таємниці і явне [Текст] / Віктор Биков, старший науковий працівник музею-заповідника Хутір Надія // Степ. Літературно-мистецький та громадсько-публіцистичний журнал. - Кіровоград, 1996. - № 1 (4). - С. 28-30. - Рубрика "Краєзнавство".

Босий, Павло. То яким же був Трживдар? [Текст] / Павло Босий (м. Кіровоград) // Степ. Літературно-мистецький та громадсько-публіцистичний журнал. - Кіровоград, 1996. - № 2-3 (5-6). - С. 53-54. - Рубрика "Спочатку виступив "Степ"...".

Біланюк, Ю. Ф. Театральна Олександрія [Текст]: Історико-краєзнавчий нарис / Ю. Ф. Біланюк, А. І. Кохан. - Олександрія: ДП «Друкарня «Діа-Плюс» ВАТ «ОФДП», 2002. - С. 05, 07, 08, 09, 10, 12, 13, 21, 22, 23, 24, 34, 42.

Кохан, А. Стара Олександрія в листівках і фотографіях [Текст]: / А. Кохан, Л. Сурженко. - Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2007. - 52 с. - С. 17.

Тобілевич, Валентина. Родинне гніздо Кардасевичів-Тарковських [Текст] / Валентина Тобілевич // Народне Слово. - Кіровоград, 2007. - 08 червня.

Аноко, Т. Жизненные пути Анны Тобилевич [Текст] / Т. Аноко // Городской курьер. - Олександрія, 2008. - 25 вересня. - № 39 (631). - С. 03. - Рубрика "Заслуженные александрийцы".

Аноко, Тамара. Дорогие мои александрийцы [Текст]: журналистские зарисовки / Тамара Аноко. - Киев: Украинский Клуб, 2009. - С. 28-31. - Раздел "Жизненные тропы Анны Тобилевич". 

Тобілевич, Валентина. Кардашевичі, Тарковські, Тобілевичі... [Текст] / Валентина Тобілевич // Народне Слово. - Кіровоград, 2011. - 17 листопада.

Кохан, А. Корифеї українського театру на олександрійській сцені [Текст] / А. Кохан // Городской курьер. - Олександрія, 2011. - 15 грудня. - № 51. - С. 05. - Рубрика "До 130-річчя українського театру".

Кохан, Анатолій. Корифеї українського театру на олександрійській сцені [Текст] / Анатолій Кохан // Городской курьер. - Олександрія, 2011. - 22 грудня. - № 52. - С. 05. - Рубрика "До 130-річчя українського театру".

Тобілевич, Валентина. Де об'єдналися два великих роди [Текст] / Валентина Тобілевич // Народне Слово. - Кіровоград, 2012. - 08 листопада.

Чернецький, Євген. Тобілевичі [Текст] / Євген Чернецький, кандидат історичних наук, генеалог // День. Щоденна всеукраїнська газета. - Київ, 2012. - 16-17 листопада. - № 209-210. - С. 15. - Рубрика "Суспільство".

Олександрійський театр [Текст] // Народне Слово. - Кіровоград, 2013. - 21 березня. - С. 06.

Тобілевич, Богдан. Кіровоград чи Тобілевичі? [Текст] / Богдан Тобілевич // Народне Слово. - Кіровоград, 2013. - 04 липня. - № 27 (3097). - С. 05. - Рубрика "Поговоримо про...".

 Публікацію підготував Богдан Тобілевич,

дослідник та літописець роду Тобілевичів

ЯКОЮ Ж БУТИ НАЗВІ МІСТА: КІРОВОГРАД ЧИ ТОБІЛЕВИЧІ?

Упродовж останніх семи десятиліть постійно ведуться розмови та громадські обговорення про перейменування нашого обласного центру - Кіровограда. Одним з варіантів нової назви міста є Тобілевичі, а області - Тобілевицька.

Отже, саме таким чином буде увічнена наша пам'ять про видатних земляків, представників родини Тобілевичів - братів Івана Карпенка-Карого, Миколу Садовського, Панаса Саксаганського та сестру Марію-Садовську Барілотті.

Саме вони - нащадки старовинного українського шляхетського роду - стали корифеями новітнього українського національного класичного професійного театру, який засновано 1882 року в місті Єлисаветграді (зараз Кіровоград).

У статті працівника обласного краєзнавчого музею Костянтина Васильовича Шляхового "Топонімічна політика української міської влади у період німецької окупації Кіровограда 1941-1943 рр." читаємо наступні відомості:

"Дивно, але зберегло назву і саме місто, хоча були спроби його перейменування. Саме у 1941 р. вперше виникла пропозиція назвати Кіровоград Тобілевичами, про що писалося тоді на шпальтах газети "Український голос". Німецька влада в основному була байдужа до назв, аби тільки вони не рекламували більшовицьких вождів. Адже у цьому випадку вони не погодилися на перейменування. Німців вдовольняла фонетична звучність назви Кіровоград і вони затулили очі на її походження. Та й називати давнє місто на сільський кшалт, ще й не місцевий, а якийсь поліський, якщо не сказати білоруський за лексичною моделлю, було очевидно недоречно. Як бачимо, магія назви Кіровоград діє не тільки на комуністів, а й на їх запеклих ворогів" (кінець цитати з вказаної розвідки).

У 1946 році український поет Іван Хоменко (видатний земляк з села Зелене Петрівського району Кіровоградської області) подав до редакції видавництва художньої літератури "Дніпро" збірку власних сонетів "Моя Тобілівщина".

До збірки сонетів поет додав свого листа на адресу Центрального Комітету Комуністичної партії (більшовиків) України, запропонувавши у ньому владі офіційно перейменувати обласний центр - Кіровоград на місто Тобілевичі.

У наші часи ідею перейменування обласного центру на Тобілевичі  активно відстоювали відомий український поет з Канади пан Яр Славутич (Григорій Михайлович Жученко) та бувший Голова Національної спілки письменників України (1986-2001), Герой України (2009) Юрій Михайлович Мушкетик.

Військова козацька старшина та весь особовий склад Громадської організації Олександрійського крайового козацького товариства "Козацький Звичай" у свою чергу також виступає за перейменування Кіровограда на Тобілевичі.

Якщо державна влада та громада спільно візьмуться вирішити питання про перейменування обласного центру на місто Тобілевичі, то нам за це будуть глибоко вдячні наступні покоління патріотів нашої землі - Тобілевиччини.  

Богдан Тобілевич,

Почесний літописець Українського козацтва

На малюнку: шляхетський герб роду Тобілевичів "Трживдар", який було надано предкам за бойові звитяги та героїчні вчинки у військових походах.

http://historical-club.org.ua/istoriya-ukrayini/ukrayinska-nezalezhna-derzhava/534-yakoyu-zh-buti-nazvi-mista-kirovograd-chi-tobilevichi.html

КІРОВОГРАД ЧИ ТОБІЛЕВИЧІ?

Упродовж останніх двох десятиліть постійно ведуться розмови та громадські обговорення про перейменування нашого обласного центру - Кіровограда. Одним з варіантів нової назви міста є Тобілевичі, а області - Тобілевицька.

Отже, саме таким чином буде увічнена наша пам'ять про видатних земляків, представників родини Тобілевичів - братів Івана Карпенка-Карого, Миколу Садовського, Панаса Саксаганського та сестру Марію-Садовську Барілотті.

У статті кіровоградського історика та краєзнавця Костянтина Васильовича Шляхового "Топонімічна політика української міської влади у період німецької окупації Кіровограда 1941-1943 рр." читаємо такі відомості:

"Дивно, але зберегло назву і саме місто, хоча були спроби його перейменування. Саме у 1941 р. вперше виникла пропозиція назвати Кіровоград Тобілевичами, про що писалося тоді на шпальтах газети "Український голос". Німецька влада в основному була байдужа до назв, аби тільки вони не рекламували більшовицьких вождів. Адже у цьому випадку вони не погодилися на перейменування. ...Як бачимо, магія назви Кіровоград діє не тільки на комуністів, а й на їх запеклих ворогів". 

У 1946 році український поет Іван Хоменко (видатний земляк з села Зелене Петрівського району Кіровоградської області) подав до редакції видавництва художньої літератури "Дніпро" збірку власних сонетів "Моя Тобілівщина".

До збірки сонетів поет додав свого листа на адресу Центрального Комітету Комуністичної партії (більшовиків) України, запропонувавши у ньому владі офіційно перейменувати обласний центр Кіровоград на місто Тобілевичі.

У наші часи ідею перейменування обласного центру на Тобілевичі  активно відстоювали відомий український поет з Канади пан Яр Славутич (Григорій Михайлович Жученко) та колишній голова Національної спілки письменників України (1986-2001), Герой України (2009) Юрій Михайлович Мушкетик.

Якщо державна влада та громада спільно візьмуться вирішити питання про перейменування обласного центру на місто Тобілевичі, то нам за це будуть глибоко вдячні наступні покоління патріотів нашої землі - Тобілевиччини.  

Богдан ТОБІЛЕВИЧ.

Джерело тексту: газета обласної ради та обласної державної адміністрації "Народне Слово" (місто Кіровоград) за № 27 (3097) від 04 липня 2013 року.

БОРЕЦЬ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ МИКОЛА ТОБІЛЕВИЧ

(МАЛОВІДОМІ СТОРІНКИ ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ)

Видатний громадський діяч українського націоналістичного руху в еміграції.

Народився 27-го березня 1897 року в місті Прилуках Чернігівської губернії. Рідний син видатного українського актора та режисера Миколи Карповича (Садовського) та української акторки Євгенії Базилевської.

У 1917 році закінчив Єлисаветградське юнкерське кавалерійське училище.

Останнє військове звання у Російській Імператорській Армії - прапорщик.

Із 30 квітня 1918 року та по 20 листопада 1918 року - на посаді молодшого старшини Кінного дивізіону при Головному Управлінні Генерального Штабу Армії Української Держави Гетьмана України Павла Скоропадського.

Із 20 листопада 1918 року та по 05 лютого 1919 року - на посаді командира сотні кінно-гонецького полку при Головному Управлінні Генерального Штабу Армії Української Держави Гетьмана України Павла Скоропадського.

Із 05 лютого 1919 року по 20 квітня 1919 року - на посаді командира сотні Лубенського кінного полку Дієвої Армії Української Народної Республіки.

Із 20 квітня 1919 року по 07 червня 1919 року - старшина для доручень командувача Східного фронту Дієвої Армії Української Народної Республіки.

Із 07 червня 1919 року по 30 квітня 1919 року - на посаді командира сотні Другого кінного полку імені Максима Залізняка Дієвої Армії Української Народної Республіки.

Із 30 квітня 1920 року та по 10 липня 1920 року - на посаді молодшого старшини Другого Галицького кінного полку Української Галицької Армії.

Із 10 липня 1920 року по 06 листопада 1920 року - перебував на посаді старшини для зв'язку при військових частинах Польської армії.

Із 06 листопада 1920 року та по __ січня 1921 року - на посаді молодшого старшина 3-го генерал-квартирмейстерства Генерального штабу Дієвої Армії Української Народної Республіки.

У 1921 році йому було надано спеціальне військове звання підполковник Дієвої Армії Української Народної Республіки.

04-21 листопада 1921 року брав активну участь у Другому Зимовому поході. Згодом жив на еміграції у Речі Посполитій Польській.

Із 12 листопада 1925 р. по 03 лютого 1929 р. - засновник та провідний член Громадсько-політичної організації "ЛУН (Легія Українських Націоналістів)".

Із 03 лютого 1929 року та до смерті - Дійсний член Громадської організації "ОУН (Організація Українських Націоналістів)", м. Прага (Чехословаччина).

Із січня 1942 р. по січня 1942 р. - Голова Правління Громадської організації "Київське міське культурно-просвітницьке товариство "Просвіта" (м. Київ). 

Помер славний український патріот та громадський діяч 18 грудня 1963 року в місті Празі - столиці ЧССР (Чехо-Словацької Соціалістичної Республіки). 

Микола Миколайович Тобілевич був похований на кладовищі міста Праги, де за його скромною могилою зараз доглядають українська діаспорна громада та представники громадських національно-патріотичних організацій українців.

Публікацію підготував Богдан Тобілевич,

дослідник та літописець роду Тобілевичів

На фотознімку: сидять зліва направо співзасновники та найактивніші члени ЛУН (Легії Українських Націоналістів) - Микола Сціборський (засновник та перший Голова Проводу Легії Українських Націоналістів), Микола Тобілевич (1897-1963), Т. Пасічник-Тарнавський, Леонід Костарів, Максим Загривний.

ОЛЕКСАНДРІЙКА ГАННА ТОБІЛЕВИЧ -

ВЧИТЕЛЬКА, ПАТРІОТКА, ПІДПІЛЬНИЦЯ

22 вересня в Україні відзначається День партизанської слави. У цей день ми вшановуємо тих партизан та підпільників, котрі під час Другої Світової війни доступними їм засобами боролися з німецько-фашистськими загарбниками.

Яскравим прикладом боротьби нашого народу є діяльність олександрійського підпілля під час німецько-фашистської окупації, активною учасницею якого була й моя двоюрідна бабуся Ганна Михайлівна Тобілевич (1921-2011 роки).

Родинні перекази зберегли свідчення, що нашим далеким родичем є видатний український драматург та режисер Іван Карпович Тобілевич (1845-1907 рр.), який писав свої літературні твори під псевдонімом «Іван Карпенко-Карий».

Онук драматурга - засновник та перший директор Державного заповідника-музею «Хутір Надія» Андрій Юрійович Тобілевич (1905-1979 рр.) - передавав Ганні Михайлівні видання про корифеїв українського національного театру.

Ганна Михайлівна народилася 17 березня 1921 року в містечку Олександрії Кременчуцької губернії (зараз - Кіровоградської області) у звичайній родині робітника. За національністю - українка. Громадянка України від 1991 року.

Батько Ганни Михайлівни - Михайло Мартинович Тобілевич (1880-1965 рр.) - колись мав свою невеличку столярну майстерню та займався виготовленням побутових виробів із дерева, які були популярні серед місцевого населення.

У приватному архіві автора цієї статті збереглися старі фотографічні знімки Михайла Мартиновича у колі своєї родини - поважний громадянин нашого міста, гарний люблячий сім'янин, людина типової української зовнішності. 

Мати Ганни Михайлівни - Оксана (Ксенія) Юхимівна Тобілевич (вона мала дівоче прізвище Куколова) - уродженка міста Олександрії, домогосподарка.

У 1928-му році Ганна Тобілевич пішла до першого класу неповної семирічної школи № 6. Тоді школа містилася в одноповерховому приміщенні, яке зараз займає православна церква - Храм преподобного Варсонофія Херсонського. Між іншим, майже усі Тобілевичі з Олександрії навчалися у шостій школі.

8-го жовтня 1933 року, під час Голодомору, від висипного тифу помирає мати Ганни Михайлівни - Оксана Юхимівна, маючи лише 35 років. Батько Ганни - Михайло Мартинович - одружується вдруге. Його дружиною стала 21-річна дівчина з села Щасливого Олександрійського району - Ганна Євдокимівна Дзюба (народилася 1912 року). Вона була молодша за чоловіка на 32 роки.

Після закінчення семирічної школи № 6 Ганна Тобілевич вступає навчатися в Олександрійський педагогічний технікум. Старанно та сумлінно юна Ганна провчилася там три роки. Після закінчення технікуму вона була премійована туристичною путівкою (за маршрутом: «Київ-Запоріжжя-Херсон-Одеса»).

А згодом за направленням Ганна поїхала працювати вчителькою української мови та літератури Клейн-Лібентальської сільської неповної середньої школи Овідіопольського району Одеської області. Це була колишня німецька школа, учні якої не знали жодного українського слова. Але 17-річній Ганні Тобілевич вдалося вивести свій клас у передові за рівнем успішності та дисципліни.

Згодом, у 1940-му році, Ганну за комсомольською лінією направили у місто Кременець Тернопільської області. Вступила на перший курс Кременецького учительського інституту. Під час навчання була членом комітету комсомолу інституту, керувала військово-фізкультурною роботою та курсами медичних сестер. Ганна Тобілевич також навчалася на курсах медичних сестер запасу - подібна підготовка саме тоді була не випадковою. Адже наближалася війна.

У червні 1941 року під час екскурсії Ганна Тобілевич дізнається про початок війни. На третій день студентів учительського інституту евакуювали у місто Ямпіль Вінницької області, а звідти Ганна Тобілевич приїхала у свою рідну Олександрію. У місті були організовані народні дружини з метою охорони громадського порядку. До однієї з народних дружин записалася юна Ганна.

6-го серпня місто Олександрію окупували німецько-фашистські загарбники. Окупанти встановили так звані «нові порядки»: були створені міська управа, поліція, біржа праці тощо. Щоб якось вижити в умовах німецько-фашистської окупації, Ганна Тобілевич влаштувалася різноробочою до виробничої артілі «Хімпраця», яка була розташована десь на території нинішньої школи № 9. 

А незабаром наша героїня познайомилася з невеличкою групою патріотично налаштованих людей, котрі вели боротьбу з окупантами доступними для них засобами. Вона активно поширювала агітаційні патріотичні листівки у місті Олександрії та навколишніх селах, зведення-повідомлення Радінфорбюро. 

Ось так вона й стала активною учасницею підпільно-диверсійної організації під керівництвом Леоніда Сидоренка та Якова Яковенка. Усі відповідальні завдання від свого керівництва, які надходили їй, Ганна Тобілевич виконувала дуже добросовісно та сумлінно - як й кожну справу, за котру вона бралася.  

Навесні 1942 року, за дорученням керівництва підпільної організації, наша Ганна Тобілевич пішла на роботу технічною працівницею на німецький склад трофейної зброї, який містився у колишній олександрійській в’язниці (зараз - територія Торгово-розважального центру «Гранд-Плаза»). Військовополонені під наглядом німців займалися ремонтом зброї, захопленої німцями у бою.

Молода Ганна Тобілевич прибирала у складах та на подвірї, чистила зброю, носила воду для миття підлоги. Вона складала гранати, патрони, пістолети у порожнє відро та закидала його ганчірками. Потім, посміхаючись німецьким вартовим та наспівуючи якусь веселу пісеньку, переходила вулицю Жовтневу (нинішній проспект Соборний) до колодязя на місці сучасної девятої школи. Ховала здобуте у кущах та вирушала за новою партією зброї для підпілля.

Увечері за зброєю приходили інші патріоти-підпільники. Вони переправляли її у більш надійне місце. Керівництво підпілля хотіло переправити частину підпільників зі зброєю у Чорний ліс для створення партизанського загону.

12 серпня 1942 року, за донесенням підпільника-зрадника, Ганна Тобілевич була арештована німецькою жандармерією. Німці дізналися про те, що Ганна у гурті молоді читала листівку. Вони нічого не знали про зброю. Цілих 12 діб Ганна просиділа в одиночній камері олександрійської жандармерії. Фашисти дуже жорстоко катували молоду дівчину, били її нагайками та підвішували за волосся. Але патріотка Ганна нічого їм не сказала про діяльність підпілля.

23 вересня 1942 року, фашистські кати, так нічого від неї й не дізнавшись, перевезли Ганну Тобілевич до Кіровоградського СД. А після вісімнадцяти днів найлютіших тортур в одиночній камері вони перевели Ганну Тобілевич до Кіровоградської в’язниці при СД. Потім відправили її у концентраційний табір «Тернова Балка» на території Компаніївського району. Це був концтабір для ворогів Рейху - комсомольців та комуністів, партизан та підпільників. 

Однак жорстокі тортури та знущання німецьких загарбників так й не змогли зламати мужність та стійкість ще зовсім молодої олександрійської дівчини Ганни Тобілевич - підпільниці та свідомої громадянки своєї Батьківщини. 

Наприкінці вересня 1943-го року Ганну Тобілевич та інших в'язнів фашисти відправили до Німеччини, але під час перебування у місті Брауншвейзі вона втекла та пристала до залізничного ешелону, на якому відправлялася молодь з Радянського Союзу до Німеччини, для примусових робіт остарбайтерами. 

Разом з іншими була привезена до міста Шикдільгайм (міститься в Ельзасі - історичній місцевості на південному сході Франції) на фабрику «Комесса», а з місцевої біржі праці її відправили до господарів Венігер, у місто Штрасбург (це уже на території Німеччини) для домашньої роботи та праці у пральні. 

Наприкінці літа 1944 року, коли її господарі Венігери вирішили усією своєю родиною евакуюватися у тил Німеччини, Ганна Тобілевич з іншою дівчиною-співробітницею втекли до селища Обергаузберген та разом стали на сільську роботу до багатого селянина на прізвище Бенц. Проте залишалися вони тут недовго - почався відступ німців й дівчата перебралися ближче до росіян.

Декілька днів Ганна Тобілевич з її товаришками по нещастю залишалися у ельзасців, аж поки не дісталися до російського табору. Однак табір збиралися евакуювати у глибинку Німеччини. Усі через це розбіглися по місцевих лісах, посадках та глибоких ярах. Вони ховалися там до 23-го листопада 1944 року, коли сюди підійшли війська союзників та звільнили територію від німців.

Була серед звільнених радянських громадян й наша героїня Ганна Тобілевич зі своїми товаришками. Уповноважені представники від радянського уряду через місяць евакуювали Ганну та усіх інших дівчат до невеличкого містечка Куїза, у глибинці Франції. Майже рік Ганна працювала медсестрою медичної частини з репатріації радянських громадян на Батьківщину. Українка Ганна у числі радянських медичних працівників супроводжувала санітарний ешелон з міста Торгау (воно міститься у Німеччині, у регіоні Північна Саксонія).

У жовтні 1945-го року Ганна Тобілевич повернулася до міста Олександрії та продовжила навчання у Кременецькому учительському інституті. Але під час екзаменів вона захворіла: аж цілий рік у неї дуже боліли ноги - не відпускало пережите. У 1947 році вона вступила на третій курс Львівського державного педагогічного інституту на факультет російської філології, а також одночасно працювала вчителем української мови та літератури СШ № 57 м. Львова.

У моєму приватному архіві зберігається кілька фотографій цього періоду - на одній з них Ганна Михайлівна серед учнів початкових класів у львівській середній школі № 57, на іншому фотознімку вона серед своїх друзів та колег-вчителів. Однак погіршення стану її здоров’я потребувало зміни клімату, й Ганна Тобілевич терміново переїздить до міста Ленінабад (Таджикистан).

На новому місці проживання українка Ганна Тобілевич успішно закінчила Ленінабадський державний педагогічний інститут імені С. Кірова, працювала вчителем російської та іноземної мови у школах Ленінабадського району. 

У 1951 році Ганна Тобілевич назавжди повертається до рідної Олександрії. Від того часу до самої своєї смерті, протягом 60-ти років, Ганна Михайлівна постійно проживала у місті Олександрії. Працювала вчителькою у міських освітніх закладах - Середній школі № 4 та Школі робітничої молоді № 1.

Шістнадцять років Ганна Михайлівна Тобілевич пропрацювала викладачем Олександрійського педагогічного училища. Колишні учні Ганни Тобілевич й зараз згадують про неї з великою повагою. Вона була членом Комуністичної Партії Радянського Союзу, її фото заносилося на міську Дошку Пошани.

Після свого виходу на пенсію вона продовжувала брати активну участь у громадсько-політичному житті та військово-патріотичному вихованні молоді, виступала перед населенням нашого міста на масових заходах з відзначення Дня Перемоги, Дня партизанської слави, Дня визволення м. Олександрії.

6-го квітня 1985 року, з нагоди відзначення 40-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні, Ганна Михайлівна Тобілевич була нагороджена орденом Вітчизняної війни другого ступеня. У 1990-х роках вона була частим гостем на відкриттях народних історико-краєзнавчих музеїв, які створювала ветеран Великої Вітчизняної війни, «Відмінник народної освіти України», Почесний громадянин м. Олександрії Антоніна Тимофіївна Криуленко (1920-2012). 

Останні роки життя вона дуже хворіла, але продовжувала цікавитися життям нашого міста та держави. Ганна Михайлівна померла 09 лютого 2011 року в місті Олександрії, похована на кладовищі мікрорайону «Новопилипівський». За її могилою доглядають родичі та колишні учні - жителі м. Олександрії.

У Ганни Михайлівни залишився син Віктор Бобилєв (народився 1954 року) - він моряк, колишній командир корабля та капітан другого ранку у відставці, який зі своєю родиною постійно проживає у Криму - в місті Севастополі.

Саме такі підпільники, як нескорена олександрійка Ганна Тобілевич, своєю діяльністю у роки Другої Світової війни наблизили Перемогу над німецько-фашистськими загарбниками та забезпечили спокійне життя під мирним та чистим небом. Ми повинні пам’ятати про ветеранів, учасників подій війни - людей громадянського обов’язку, патріотів не у словах, а у своїх вчинках. 

Підготував Богдан Тобілевич,

двоюрідний онук Ганни Тобілевич

СВІТЛИНИ ГАННИ ТОБІЛЕВИЧ (1921-2011)

На зустрічі учасників олександрійського підпілля до

20-річчя Великої Перемоги (м. Олександрія, 1965 рік).

Ганна Тобілевич сидить у першому ряду крайня зліва.

СВІТЛИНА ГАННИ ТОБІЛЕВИЧ ДЛЯ МІСЬКОЇ ДОШКИ ПОШАНИ.

На світлині - Ганна Михайлівна Тобілевич під час зустрічі з колишніми

учнями школи № 4, в якій вчителювала (місто Олександрія, 2000-і рр.).

 

ГЛУБИННЫЕ ПРИЧИНЫ ПРОИСХОДЯЩЕГО НА УКРАИНЕ 

Евгений Галицкий. 23 декабря 2013. 5

(...) Это уже наследники обедневших польских шляхтичей Тобилевичей, вынужденных в ХVII веке перебраться на малороссийские земли, находившиеся в те годы в составе Речи Посполитой, и взявшие затем себе творческие псевдонимы Карпенко-Карый, Садовский, Саксаганский, в середине ХIХ столетия вместе с другими выходцами из недавно в то время присоединённых к Российской империи правобережных малороссийских земель Антоновичами и иже с ними, постепенно и настойчиво начали вводить в обиход понятия "Украина" и "украинский". До этого же понятие "Украина" означало территорию, находившуюся на границе Речи Посполитой, где проживали их православные подданные. От польского слова "край", что в переводе означает "страна", "держава".

http://zavtra.ru/content/view/glubinnyie-prichinyi-proishodyaschego-na-ukraine/

ПУБЛИКАЦИЯ "РУССКИЙ МИР. ЭПОХАЛЬНЫЙ РУБИКОН"

Евгений Галицкий. 22 июля 2014. 1

(...) В своё время наследники обедневших польских шляхтичей Тобилевичей, вынужденных в ХVII веке перебраться на малороссийские земли, находившиеся в те годы в составе Речи Посполитой, и взявшие затем себе творческие псевдонимы Карпенко-Карый, Садовский, Саксаганский, в середине ХIХ столетия вместе с другими выходцами из недавно в то время присоединённых к Российской империи правобережных малороссийских земель Антоновичами и иже с ними, постепенно и настойчиво начали вводить в обиход понятия "Украина" и "украинский". До этого же понятие "Украина" означало территорию, находившуюся на границе Речи Посполитой, где проживали их православные подданные. От польского слова "край", что в переводе означает "страна", "держава".

http://zavtra.ru/content/view/-russkij-mir-epohalnyij-rubikon-/